Мелодія кави у тональності кардамону. Наталія Гурницька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ років молодша і ще цілком може подарувати йому життєздатну дитину. Тепер, коли мав добрі прибутки та спадкоємця, всі зусилля отримали виразне спрямування у майбутнє, і це не могло не тішити. Коли бачиш результати роботи та маєш надію на продовження в часі, мимоволі починаєш вважати своє життя вдало влаштованим. А спогади? Уже давно волів тримати їх у собі.

      Коли Адам зайшов у спальню до вуйка, той іще спав, проте, ніби відчувши присутність у кімнаті когось стороннього, відразу прокинувся і повернув голову до дверей.

      – Адаме, ти? – невпевнено вдивляючись у напівтемряву кімнати, запитав він. – Не чекав на тебе сьогодні. Чого так на алярм?

      Адам знизав плечима.

      – А що мав би робити в маєтку зараз? Маю декілька вільних днів і вирішив провідати вас. До речі, як почуваєтесь? Щось болить?

      – Як почуваюся? – вуйко Вітольд на секунду прислухався до себе. – Зараз ліпше, а в неділю думав, не доживу до ранку… Тепер знов тільки ноги болять.

      Він спробував підвестися, важко оперся рукою на крісло при ліжку, проте, коли Адам нахилився, щоб допомогти, заперечно хитнув головою.

      – Облиш. Я посиджу… Ліпше розкажи, як у тебе справи? Як господарка? Як малий?

      Вловивши зацікавлення в голосі вуйка, Адам придивився до нього уважніше. Виглядав той непогано. Не схуд, не осунувся, і навіть рум’янець зі щік нікуди не зник. Отже, про серйозну хворобу не йдеться. Вирушаючи в дорогу, підсвідомо боявся побачити на обличчі вуйка загрозливу загостреність рис і воскову прозорість шкіри, проте він був бадьорим, життєрадісним і націленим на життя. Можливо, просто знудився та захотів собі для розваги якогось товариства?

      Ледь усміхнувшись, Адам присів на крісло біля вуйка.

      – Як малий, питаєте? Нічого, бігає собі. Виріс за літо на півголови, але живе на суцільних збитках. Думаю потроху привчати його до науки і серйозних справ. Вчора він хотів поїхати зі мною. Казав, що скучив за вуйцьом. Може, якось самі його провідаєте. Давно вже не були у нас в маєтку.

      – Хіба давно? – вуйко Вітольд якось непевно глянув на небожа. – Минулого літа я чи не зо два місяці у вас гостював.

      – Не минулого, а позаминулого. Направду, не розумію, що вас тут тримає. Дім вам тут не завалиться, а в мене зараз таке полювання починається, що гріх пропускати. Пам’ятаєте, як було два роки тому? Ви чи не найбільшого вепра вполювали. Того року теж, між іншим, на таке заповідається… – Адам зробив кількасекундну паузу і, насолоджуючись очевидним ефектом від своїх слів, додав: – Ви ще не бачили моєї нової арабської кобили, а могли б уже завтра-післязавтра поїхати зі мною і подивитися на неї. Принаймні, сказали б, чи вдале надбання я зробив. То як? Поїдете?

      Вуйко усміхнувся. Прекрасно розумів маневри небожа, проте так легко здаватися теж не збирався.

      – І що я в тебе робитиму? Вам, молодим, болячками докучатиму? Мого віку товариства там СКАЧАТЬ