Зозулята зими. Дара Корній

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Так права почав качати. Ну і вирішили трохи попустити.

      Ледь помітний кивок у відповідь.

      – Зараз зможете йти куди схочете, вони тільки кількома словами перекинуться, і я вас до машини проведу. Додому вернешся – думати забудеш про неприємності. Брат, певно, хвилюється? Можеш зателефонувати йому звідси.

      В світло-карих очах спалахують насмішкуваті, надто дорослі вогники: «Ага, зараз, аби розумна техніка запам’ятала номер братчика. Ще його не вистачало вплутати у цю дурнувату історію»!

      – Не вийде, – зітхає із «щирим» жалем. – Він святкує у своєї дівчини. А там телефон ще позавчора розбили, коли ялинку прикрашали.

      Ги, цікаво було б дізнатися більше про таке своєрідне прикрашання ялинки. Але подробиці мені так і не повідомили.

      На порозі з’являється Олег. Куртка застебнута, волосся причесане. Вираз обличчя… Наче нормальний, якщо згадати, яку «розмову» довелося витримати.

      – Перепрошую, Василю. Я її можу забрати? Дівчина і так засинала в машині. Коли доведеться на руках тягнути до автівки, то сусіди, очевидно, отримають масу задоволення.

      – Не парся, сусідам не до нас: або сплять давно, або досі святкують. Ти зараз куди, до старої… квартири? – на мить затинаюсь, тож ще більше серджусь через свої сентименти.

      – А куди ще? – Олег морщиться. Зараз він не грає. – Добре, що вона зараз порожня, квартиранти подались за кордон на заробітки, а нових нашукати не встиг. Типу таланить, і в усьому, схоже, відразу! Значить так, Василю! Щойно зрозумів таке! Коли шеф видужає: то або Федорович, або я. Обом нам затісно.

      – Ну-ну, не гарячкуй! Там подивимося, коли відпочинеш, – говорю майже нормально, не стараюся загострити його увагу ані на Федоровичу, ані на тій клятій квартирі.

      – Що? – Олег трохи сердито відмахується. – Відпочинеш? Там?

      Мала здивовано зводить брови: «Що то за квартира така?», – і покрадьки тре очі. Ще й справді засне. Вожкайся тоді… Схоже, про стару квартиру вона нічого не знає.

      – Проведу вас про всяк випадок до машини. А то талан у тебе, Олеже, і справді винятковий, – намагаюся не зустрічатися з ним очима. Морозить.

      «А ще кажуть, що світлоокі не зурочливі?» – собі під ніс бурмоче малолітнє диво, тугіше накручуючи на шиї шалик.

      Дивно, лише зараз зметикував, що у мене такий же сіруватий відтінок очей, що й у цього Олега.

      Руслана

      Не схоже зовсім, що Василеві подобається Олег. Але, очевидно, альтернатива у вигляді Сергія Федоровича влаштовує його ще менше.

      Коли ж хлопці побачили номери джипу, що демонстративно загородив проїзд мерсу Олега, то, не змовляючись, вирішили відкласти міжсобойчики на потім.

      – Ну, і що тут скажеш? – Василь кидає швидкий погляд на двері, з яких ми щойно вийшли. Мабуть, міркує, чи не гукнути допомогу.

      – Із цензурного? – Ввічливо уточнює Олег. – Руслано, СКАЧАТЬ