Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ боляче гупнувся об ногу портфелик, який кружляв разом з нею. Віті раптом стало соромно за ці кілька хвилин безглуздої радості. Так, радості невідомо від чого. Запаморочення, що обсіло душу, не знати чого закрутило голову й пустило в танець.

      – Я нікуди не піду, – сказала Віта. – Ні в який магазин. Мені треба вчитися.

      Вона дала собі слово, що ніколи більше не ходитиме цією стежкою.

      Пустир не для неї, як і безглузді вчинки.

      Вона ходила до школи вулицею, хай шлях той був дальшим, ніж через пустир. Старанно уникала місця, де могла зустріти злого верховоду (саме так назвала Едика-Еміра), гнала думки, що хоче, таки хоче зустріти. Двічі – восени і взимку – бачила його звіддалік, раз самого (йшов неквапливо, як справжній господар життя), раз у компанії. Щось говорив і сміявся, за ним реготали й кореші.

      А за тиждень чи два до Нового року вона дізналася, що Едика разом з іще двома його поплічниками затримано після грабунку ними професорської квартири.

      «От і все», – подумала при цій звістці Віта.

      «А що все?» – була наступна думка. Грабіжників судили, показовий процес відбувся у клубі їхнього мікрорайону, й Віта всі чотири дні, коли йшов суд, проганяла думку прийти, побачити, послухати. Ба, найбільшим її бажанням було таке: просто прийти і подивитися. Прийти й подивитися. Подивитися на нього. Сісти десь у куточку й подивитися. Подумала: чи школярів пускають до залу суду? І як він веде себе – нахабно, виклично чи визнає вину? Адже він винен, це злочин – грабувати, тим більше квартиру професора.

      Злочинець не міг викликати інтересу у радянської школярки, без п’яти хвилин комсомолки. Це було ганебно і теж злочинно. Вона не злочинниця, вона…

      Майнула думка: може, розповісти про все це мамі? Адже досі ділилася з мамою всіма своїми таємницями – шкільними й поза школою, розповідала про почуте, прочитане, просила поради, з ким дружити, а з ким ні. Більше того, розповідати мамі про все, що траплялося у її житті, стало внутрішньою потребою. Едик-Емір став першою таємницею, прихованою від мами. У ці осінні місяці Віта зробилася на диво балакучою. З мамою говорила, говорила, говорила геть про все, як тільки випадала нагода: про щойно прочитану книжку, розмову з однокласницею, про побачену на вулиці сценку… Вона ластилася до мами й боялася ненароком проговоритися. Таємниця, Едик були її докором сумління.

      Докором, якого вона після суду позбавилася, викинула з голови, як непотріб, що засмічував пам’ять. Вона стала такою, як і була. Дрібна пригода минула.

      Улітку неподалік їхнього будинку Віту перестріла невродлива вуграста дівчина. Старша з вигляду на пару років.

      – Тебе звати Вітою?

      – Так.

      – Едик просив тобі передати.

      Вона ткнула в руку Віті папірець і швидко пішла. Мовби втікала.

      Едик? Звідки? Він же в тюрмі.

      «Звідти», – сказав хтось Віті, котра тремтячими пальцями розгортала папірець – піваркуша шкільного зошита в клітинку. Там було два коротких рядки. Вона прочитала виведене, написане нерівними, СКАЧАТЬ