Країна гіркої ніжності. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ І у малоліток закохуються, – тихо напівсказав, напівпрошептав.

      «Везе ж мені», – подумала Віта.

      – Не в таких, як я, – уголос.

      – А ви – які?

      – Зіпсовані, – раптом ще зліше сказала Віта.

      Він спробував заглянути в її очі. Щось відчув? Чи просто шукав погляду? Нехай. Нехай. Даремно. Усе даремно.

      Їй перехотілося танцювати. По закінченні, коли її партнер галантно провів до першого ряду клубних стільців, Віта встала й підійшла до Людки. Та пришвидшено дихала, очі блищали. Віта сказала, що в неї болить голова.

      – Що з тобою? Толик образив?

      – Толик?

      – Ну, котрий з тобою танцював. Класний хлоп. Після армії. Тут на нього місцеві кобилки западають. А він тебе запросив… Тут одна так блимала!

      Вона знала все і всіх, Людка. Вона й тут виявилася своєю. Віта не вміла так. Відчула, що й не хоче вміти. Що не може бути безжурно-веселою. Коли… Коли він там… Там, у неволі… Вона.

      «Я підла зрадниця», – подумала Віта.

      – Ходімо додому, – сказала.

      – Ти що, подруго? Танці тільки почалися.

      Знову заграла музика. Веселішої. І знову Віту запросив Толик. Крутив її, мов дзиґу. Віта летіла наче над ним. Прагнула одного – закінчення танцю.

      – Більше мене, будь ласка, не запрошуйте, – попросила.

      – Чому?

      – У вас же є дівчина.

      – Хто вам сказав?

      – Люда.

      – А, ваша подруга. Звідки їй знати, хто у мене є?

      – Усе ж я вас прошу. Я вас прошу…

      Віта різко повернулася й попрямувала до виходу. За нею… За нею йшов той хлопець. Толик. При виході її наздогнала ще якась дівчина. Схопила за руку.

      – Ти… Городська… Толик мій хлопець…

      Вона відповіла. Висмикнула руку. Пішла, розправивши плечі, як могла. Навздогін почула:

      – Катю, як ти не розумієш… Їй погано…

      – А мені… Ти що, хочеш її утішити? Я бачила, як ти на неї дивився, коли танцював…

      – Та що ти ревнуєш до кожного стовпа…

      «От я й стовпом стала», – подумала Віта, вже не зло, а з сумною усмішкою.

      Вечірня прохолода остудила лице. Дув приємний вітерець. Село вже спало. Тільки озвався пес, за ним – другий. Знову настала тиша. У цій літній сільській тиші Віта розчинялася, з насолодою дихала й слухала тихе сюрчання цвіркунів, а може, й іще якихось комах, віддалене жаб’яче кумкання. Прошелестіла крилами зовсім поруч пташка. Віті стало добре й умиротворено. Наче справді хто пригорнув до себе чи поклав руку на голову. Вона тулилася до цієї ночі, тиші, зір, що рясно миготіли у вишині. Була наче їхньою частинкою – нічної благодаті, сюрчання, блимотіння зір, темної синяви неба.

      Ця несподівана тиха радість тривала доти, поки Віта раптом не збагнула, що… не знає, куди далі йти. Що елементарно заблудилася. Вони виходили на цю вулицю з іншої. Але з якої? Може, з цієї? А раптом – ні? Тоді вона ще більше заблукає.

      Лишалося одне – вертатися назад, туди, до клубу. СКАЧАТЬ