Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ помешкання майже переповнені. Я віддаюся по сповненню своїх обов'язків, як каже вона, «приватній філософії».

      Живемо в згоді, і між нами не заходять ніколи такі непорозуміння, як, наприклад, з тіткою. Вона вирозуміла і зглядна, впрочім і зовсім інша людина, як тітка. Часами буває дразлива, але це має свою причину в її недузі (у неї серцевий блуд), і тоді буває майже невиносимо прикрою. Однак чи я не перебувала школи, в котрій навчилася складати покірно крила гордості? Чи зносила я стільки горя на те, щоб не узгляднити настрою хорих? Ні, я стала терпелива і лагідна, а та моя лагідність ломить тверду вдачу старої дами і з'єднала мені щире прив'язнення її назавсіди.

      – Знаєте, Наталіє, – казала мені одного разу по викликаній нею сцені, – що я просиділа би не раз і годину та дивилася б на вас, як ви сидите он там похилені над роботою, на ваш лагідний непорочний профіль, на ваші сумовито зложені уста, котрі свідчать ясно, що знаються з жалем аж надто. Тоді говорю собі самій: чому сироти нещасливі? Чому й я не раз така прикра і жорстока для вас, хоч знаю добре, що вас вигнало з-під рідної стріхи між чужі люди. Чому, чому воно так? Не гнівайтеся, дитинко, на мене, – говорить, – Бог мені свідком, що це недуга чинить із мене таку тиранку і що ви мені дорогі й милі, мов власна дитина…

      А я кинулася до неї та просила її, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що вона добра, що я недугу від вдачі вмію розрізнити і що я не уражена, ні, нехай вона собі не робить закидів, не дразнить себе даремно; що, може, я й справді провинилася чим, сама винувата за її злий гумор… а сльози так і тиснулися до очей, тиснулися, і я з болю мало що вголос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала те пересвідчення, що вона була справді добра, бачила прецінь не раз, як рятує деяких бідних, що лиш коло неї туляться, та й для мене добра, і вже тим самим гоїть рану, що признається, що завдала її. Мені й цього доволі, я й за це вдячна…

      Знайомих маю досить, однак щирих товаришок лиш дві. Одна – то молода малярка, прехороша поетична душа, а друга – молода заміжня й дуже інтелігентна жінка, на ім'я Оксана Б.

      З чоловіком своїм розвелася по році подружжя. Не був їй до пари. їх подружжя було «непорозумінням», як оповідала сама, котре не могло чим іншим скінчитися, як розлукою. Любов до нього змінила її, а щоб не «отупіла» цілком, розвелася з ним на неозначений час і вернула до родичів, у котрих пробувала й досі.

      – Не думайте, що він лихий чоловік, – говорила мені, – він навіть дуже добрий, і лиш ми не розуміємося! Я заподатлива і зам'яка супроти його хоробливо консеквентної вдачі, жорстокої упрямості, і він мене нищить своєю істотою. Що ж, чи було нам через церковну зв'язь і далі жити разом та замучувати себе? В мене є маєток, і я пішла своєю дорогою, а він остався радо сам. Ми розсталися в мирі і так, що коли одно за другим затужить справді, можемо знову зійтися…

      Говорила заодно, що вже в натурі подружжя лежить те, що воно тратить із часом на красі і що молодий чоловік нездібний до нього. Або, може, нездібні до нього немічні характери? До нас заходила дуже часто, з панею Марко зналася вже віддавна і була навіть її ученицею, СКАЧАТЬ