Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

      Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опісля впустила вільним рухом арфу в воду.

      Легко, мов стріла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в воді, мов та золота рибка.

      Я поплила за нею.

      Бистро несли хвилі мою лодку. Вони тиснулися жадібно круг неї, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилі. Цілий безконечний простір – одне і те саме, куди не гляну, самі хвилі. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, сміються. Сміються потайним, роздразнюючим, майже знайомим сміхом.

      В мене тисяча думок. Цілий рій дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?

      Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Він ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепінням…

      Я би злетіла туди!..

      – Почерез море, – гомонять хвилі і колишуть, заливаються попереднім чудним сміхом.

      – Почерез море, – долетів через воздух, немов сонний бренькіт, голос арфи… – Почерез море…

      З тої пори я не можу писати.

      Життя моє затроюється з кожним днем систематичніше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть мені заборонити, бо вуйко обстає за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дамся добровільно кинути в пітьму. Не дамся, пізнавши раз світло правди, затоптати грубій, тупій, бездушній силі.

      Цих кілька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та мені бачиться, що удавилася б своїм горем і своїми власними чувствами, не висказавши чи, властиво, не виллявши їх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), мені неначе полегшає на серці. Смуток щезає на якийсь час. Я повеселішаю. Не боюся ні морозячих, проникаючих поглядів тітки, ні злосливих докорів решти рідні. Переконання, що я не роблю нічого злого, що сторонюся від всякого бруду, що через мої уста не переходить ніколи, ніколи лож, – додає мені сили дивитися на своїх гнобителів не поглядом ненависті, але поглядом повним, довгим і майже спокійним…

      Я часом мрію об тім, як би я була раз на великім прегарнім балу, де все блистіло би, красувалось різними барвами, якоюсь чародійною красою, де товариство було би саме пишне, вибране, якісь прегарні женщини й мужчини в різних строях[11].

      Поміж ними всіма – я.

      Лише на кілька хвилин.

      Прекрасно вбрана, в строю, властивім лише моїй істоті, красна, мов сонце. Я не бажала би сліпити своєю красою – о ні! – я хотіла би лише бути красою, прояснитись нею. Краса жінки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов… а коли була би вже лише на те, так нехай би в мені залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим ніякої женщини. Я не хотіла би, щоби за мною сягнуло зараз сто рук, зрозумілись на мені всі. Ні, лише один нехай би відгадав мене, мов ту загадку.

      Це смішна мрія!

      В моїй душі повно мрій, багато образів, барв… Коли би я вміла музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодії. Декотрі з них було би дуже, дуже трудно відограти…

      На СКАЧАТЬ