Коні не винні (збірник). Михайло Коцюбинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ золотих волосинках, якими поросли ті кремезні руки. Два рядки білих зубів блищали на сонці, як дві низки добірних перлів, чорні очі лиснілись, як два агати. В червоній хустці, в червоній спідниці та білій сорочці, рясно вишиваній «козаками», Олександра здавалась велетом квіткою, створінням тропічної природи. Золоте сонце пестило її, мов любе дитя гарячого півдня.

      Опівдні виїхав на лан оконом. Підпершись у бік рукою, на котрій висіла нагайка, він гукнув:

      – Гей, баби! На полудне!

      – Бий його сила Божа! – скрикнула Олександра і жартівливо, наче сердячись, кинула сапою об землю. – Ніколи людьми не назвуть: усе баби та баби! Ні, правда, два рази на день таки називають людьми: уранці та ввечері. Вийде хто зрання надвір та й каже: «О, вже люди палять на обід!» Увечері знов кажуть, що люди палять на вечерю. А цілий день усе баби та й баби! Стоять два чоловіки. А хто там стоїть? Люди. А буде бабів із десять – то все баби! От порядки!

      Олександра, приспівуючи та пританцьовуючи, побігла до своєї торбини і сіла полуднувати з сапальницями. Пополуднувавши, деякі полягали спати, деякі посідали гурточками і гомоніли. Іван сів біля Олександри. Він задивився на її чорні очі, гаряче обличчя.

      – Чи всі у вас у Мовчанах такі гарні, як ти? – поспитав він.

      – Всі. А у ваших Кругах всі такі погані, як ти? – засміялась Олександра.

      – Хіба я вже такий поганий?

      – Ні, не дуже: подивишся ззаду – хорошого складу; подивишся в очі – ригатися хоче! – зареготалась Олександра.

      Іван вирвав буряк і, пожбурнувши ним, влучив її просто в хустку, аж очіпок з’їхав трохи набік.

      – О, сього вже й за мірку цибулі не подарую! – скрикнула Олександра і, вхопивши порожню торбинку, почала шмагати його по голові, аж порох хмарою звився над головою Івана.

      Втихомирились.

      – Скажи мені, Олександро, де ти живеш? – спитав Іван.

      – А тобі навіщо? Третя хата від Кіндрата, де рябі ворота, а новий пес! – засміялась вона, блиснувши на Івана чорними очима та підсиненими білками.

      – Та не пустуй-бо! Мені здається…

      – Що тринадцята снується, а то проста валовина, – перехопила Олександра.

      – Оце веретено: дир… та дир… Мені здається, що я бачив тебе в садку коло церкви, як їздив у ваше село загадувати на буряки… А як я прийду в ваш садок увечері, чи ти вийдеш?

      – Авжеж, вийду, ще й шага винесу: нате, діду, помоліться за душі померші…

      – Та годі ж бо! Бачиш, Олександро, твій чоловік, а моя жінка пішли десь за водою… Ти не маєш чоловіка, я – жінки. От ми й паристі!..

      – Ну?

      – Чом би нам й справді не бути в парі? В мене було б тобі добре, як у Бога за дверима…

      – Чи ти, чоловіче, сон рябої кобили розказуєш, чи дороги питаєш?

      – Я не сон розказую і не дороги питаю, а тебе вірно кохаю. Я сьогодні прийду в ваш садок. Виходь…

      Сапальниці попрокидались і веселою юрбою СКАЧАТЬ