Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Панасе Павловичу! Слабість! Так або так. Треба покінчити!

      Панас Павлович знов скидає пенсне й витирає спітнілі від хвилювання скла. Очі кліпають, як ніколи; він дихає так, неначе робив гімнастику Міллера, якою займається щоранку.

      – Ну, от що!.. – він починає і блідне. – От що! Коли вона дома, ми не їдемо.

      – Добре! – згоджуюсь я. – Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?

      – Дзвоніть!.. – не дивлячись на мене, каже він тмяним слабким голосом.

      – Ні, відповідайте: так!

      – Та добре!.. Ну, звичайно…

      – Чудово!

      Я йду до телефону, а Панас Павлович з виглядом людини, яка чекає постанови консиліуму лікарів, почає ходити біля мене.

      Коли якась жінка каже в ухо мені «слухаю», я міняю свій голос і питаю:

      – Варвара Федорівна дома?

      Панас Павлович швиденько підходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути відповідь, роззявляє рота й так застигає, не дихаючи.

      – Ні, їх немає вдома. А хто спрашує?

      – Скажіть, добрий знайомий!

      На лиці Панаса Павловича пробігає радість, неначе в лісі промінь на світанні.

      – А як сказать? – добивається голос.

      – Так і скажіть. А давно пішла?

      – Ні, оце тільки. Вони поїхали в театр.

      – В театр? Ага, дякую!

      І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.

      – А як же… А мені здавалось, що вона дома, – бурмотить він.

      – Пішла в театр! – серйозно кажу я й діловито озираюсь. – Ну, значить, можна їхати.

      Набираю цигарок у портсигар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми вибираємось у далеку дорогу. Панас Павлович блукає по хаті й змерзло потирає руки.

      – Ну, та що ж, їдьмо! – каже він, силкуючись усміхнутись.

      – Так, їдьмо! – відповідаю заклопотано й поважно.

      В автомобілі Панас Павлович сидить, забившись у куточок, і всю дорогу мовчить. Я починаю думати, що він уже покінчив з сумнівами. Одначе, коли ми вже під’їжджаємо до його колишньої квартири, він починає неспокійно рухатись, визирати з вікна, потім раптом хапає мене за руку й говорить благаючи, судорожно:

      – Слухайте, Якове Васильовичу!.. Я розумію, голубчику, але… скажіть, щоб він зупинився. Так не можна. Ми не обміркували. Ми не маємо ніякого права. Я вас прохаю. Це несерйозно.

      – Панасе Павловичу! – кажу я з притиском. – Постановили в и, а не я. Отже, ви маєте змогу й перерішити. Я тільки помагаю вам. Хочете вернутись? Будь ласка! Я не хочу робити на вас ніякої пресії. Це тільки ваше особисте діло. Рішайте самі!

      В цей момент автомобіль зупиняється. Панас Павлович навіщось тривожно визирає, метушиться, впускає пенсне й ми обидва шукаємо його під ногами. І коли пенсне знаходиться, невідомо через яке надхнення, Панас Павлович рішуче, жестом владаря, розчиняє дверці й кидає до мене:

      – Ходім!

СКАЧАТЬ