Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник) - Владимир Кириллович Винниченко страница 24
Название: Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)
Автор: Владимир Кириллович Винниченко
Жанр: Зарубежная классика
isbn: 978-966-03-5461-6
isbn:
Але цікаво слідкувати, як подвоївся звір Клавдії Петрівни. Одна половина тягне до Кості, друга до мене. І вона сама не знає, що їй бідній робити. То цілує Костю, то лає його, то знов кидається до нього, а Костя, хоч не розуміє, але добре відчуває щось непевне у відносинах матері до нього, щось нетверде, винувате, ослаблене. Він не може не бачити, як вона подивляється на мене, як уся горить в моїй присутності, як, взагалі, вся змінилась різко. Нема вже, наприклад, колишнього лежання на канапі, болів голови, сонного роздратовання. Вона цілими днями наспівує, рухається, регоче, грає на гітарі. Вся вона помолодшала, посвіжішала, покращала. І не то ліпша стала з Костею, не то байдужніша до нього. Тепер часто вона дозволяє йому те, чого раніше треба було добитися сльозами, пацанням ногами, сварками та криками. Хто його знає, через що Костя зі мною все ніжніший та ніжніший, але в цій ніжності я все ж таки не почуваю щирості. Часом навіть здається, що він жагуче, несвідомо ненавидить мене, боїться і ревнує матір до мене.
Біля восьмої години до мого столика підсідає Карачапов. Він чимсь пригнічений і на мої питання відповідає неохоче, похмуро. Але навіть його товариство мені приємніше, ніж моєї власної особи. Я оповідаю йому про все, що лізе мені до голови, а він неуважно хитає головою й не слухає. Все ж таки час потроху минає.
Раптом, несподівано хтось з-заду сильно б’є мене по плечах. Я швидко озираюсь: переді мною стоїть Сосницький, п’яно та злісно усміхаючись. Він чогось у фраку й через це здається ще важчим постаттю.
– Доброго здоров’я, Кирпатий Мефістофелю! Про віщо тут радитесь, панове жироїди? Га?
І він широким жестом підсуває собі стільця. Не питаючись нашого дозволу, поважно й помалу сідає, кличе кельнера і каже дати пляшку коньяку. На його плечах і на ковнірі лежить лупа й жовті волосинки з його гриви. Губи спухли, й очі повертаються важко, мляво й понуро, навіть, коли він сміється.
– Ви де ж це так насмоктались? – хмарно й байдуже питає Карачапов, не перестаючи, очевидячки, думати про своє.
– Де треба! Ну, Якове Васильовичу, як же там твоя нова мадамочка ся має? Га?
І знову боляче хляпає мене по плечах. Думка, що Сосницький навмисне це робить, примушує мене стримати себе. Я позіхаю і звертаюсь до Карачапова:
– Так от, Антоне Антоновичу, такі-то справи. Ходім, заграємо трошки? Га?
Сосницький сидить з витягненою рукою вздовж столу й непорушно дивиться на мене, тупо й криво-саркастично усміхаючись. Потім знову, вже мовчки, підводить руку і б’є мене.
– Не скандаль, Сосницький! – спокійно кажу я, не рухаючись і не дивлячись на нього.
– Хто скандалить?! – дивується він. – Хто скандалить?! Я?! Це про мене ти? Та-ак?… І ти, ти це смієш мені казати?… Ти?!
– Ходім, Антоне Антоновичу! – підводжусь я.
Але Карачапов уже пильно, з цікавістю придивляється до нас своїми розумними, колючими щілинками.
СКАЧАТЬ