На другому березі (збірник). Богдан-Ігор Антонич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Важкі, дебелі кроки дудніли глухо в низькій, убогій примерклій кімнаті. Борсався, наче зловлений і замкнений у клітці хижак. В очах маяли зловісні, похмурі блискавки.

      На ліжку лежала Соня, зануривши обличчя в подушку. Плечима потрясало нервове дрижання. Хлипала тихо, безголосно, безмовно, безслізно, німо. Одну руку встромила під заголовок, друга тремтіла поверхи, мовби перебирала струни. Горнулася до подушки, обіймала її, начеб шукала в неї рятунку. її дрібне тіло щулилося, наче шмагана батогом мала тваринка.

      Ляпав дощ.

      Хмари курилися сувоями диму. Сумні осінні хмари, непроглядні, наче вічність.

      – Простіть мені, тату!

      Похмурий, одноманітний стукіт чобіт об долівку.

      – Простіть мені, тату!

      Грубі чоботи лупали розмірено й тупо.

      В квадратах маленьких шиб сірі, брудні плями. Нічого не видно. Дощ дзеленькав стогінливо об скло.

      Заялозена вуглям і маззю блуза морщилася на пригнутих додолу плечах машиніста.

      – Я невинна, тату!

      Затовщена, блискуча від сажі блуза розправилася гладко на плечах, напнулася, мов тятива лука.

      Дощ хлюпав роздзвінно об рейки. Холодні краплини полоскали гаряче залізо, розігріте недавнім переїздом вагонів.

      – Не вірите мені, тату?

      Змочена дощем шапка піднеслася з голови й упала на лавку.

      – Не вірите своїй доньці?

      Мозолиста порепана долоня зім’яла раптово мокрий кашкет.

      Дощ падав одностайно, одноманітно, монотонно, сонливо, марудно, нудко, безнадійно.

      – Боюся… Чому ви…

      Чорні від палива пальці зціпилися судорожно в німім, але багатомовнім жесті.

      Пальці поринули глибоко в скуйовджену, густу, припорошену інеєм старості розкошлану чуприну.

      Осіння чвиря, сіра й сумна, наче людська доля. Немає початку й немає кінця. Принаймні, ніхто не вміє ясно означити, коли зачинається й коли кінчиться. Бодай ніхто не завважує її меж. Приходить невідомо звідкіля. Виринає десь із-за лісів, десь від заходу або від сходу. Небо сіріє. Ясна блакить линяє, половіє, сповивається сивою імлою. День у день стає бруднішою й туманнішою. Над обрієм усміхається сумно слізна сльота. Розливається широкий струмінь розледащіння й безділля. Мляве бажання дармувати обтяжає руки й ноги. Осоружна нудьга вверчується до костей. Остогидливий смак порожнечі лоскоче млосно язик. Глуха й тупа тиша відбирає всім звукам їхню дзвінкість. Одноманітна сірина вкриває всі речі й забирає барвам їхній блиск. Загальне притуплення, причавлення лягає на наше оточення й відіймає запахам їхню гостроту й приємність. Мерзотна вогкість утискається в кожну клітину нервів, розпливається в кожній частинці крові. Люди ходять похнюплені, носять у серці невисловлену тугу й несвідомий сум. Не говорять про це між собою, й оця невисказаність мучить їх, наче важка таємниця. Загадка щоденних трагедій. Недоспівана пісня людського життя. Слітна осінь дошкульна, наче біль зубів. Така терпка, така гірка СКАЧАТЬ