Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

      – Ого, вже біжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.

      І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.

      – Ой не тікай, ой не біжи, не розноси мою працу з-межи дітий!

      – А ти, мерзо, знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!

      – Лица я із-за такого ґазди не мала, та й не буду мати! Давай мішок та пропадай. А ні, то будем ті бити, буду ті бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увесь світ! Давай!

      – Ти, стара лєрво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів твоїх повішію!

      – Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлібець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на піяка ми не годні наробити!

      Вона говорила до своїх хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Андрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.

      – Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!

      І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.

      – Ліпше, синку. Уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за собов!

      І плювала кров'ю, і синіла, але тримала за руки.

      Хлопці вже зважилися, і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.

      З коршми вибігло кілька людей.

      – Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ють, ще пицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!

      Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покервавлені і не рушалися з місця.

      – Мойня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді…

      – Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали…

      – Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє…

      Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.

      Лесь кинув мішок на землю і став як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.

      – Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тєжко підбігати. Гай, бийте…

      Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.

      – Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг – бийте! Лесиха заревіла на все село.

      – Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлібці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна…

      – Та ж бийте, і пальцем не кину!

      – Най тебе, чоловіче, Бог піб'е, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка СКАЧАТЬ