Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в долину до ріки. Гриць стреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий огневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.

      Йому стало легше, і він заговорив скоро:

      – Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!

      Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:

      – Дєдику, не топіть мене, не топіть, не топіть!

      – Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мені однако пацити, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки жидам та й знов меш біди-ти. Як собі хочеш.

      – Не топіть мене, не топіть!..

      – Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Аді, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першої хати, та й увійди, та й кажи, що так і так, дєдя хотіли мене утопити, але я си віпросила та й прийшла, абисте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене не наймили до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч.

      І Гандзуня пішла.

      – Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпешніше.

      Гандзя взяла бучок і пішла лугами.

      Гриць закочував штани, аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив уже у воду по кістки та й задеревів.

      – Мнєоца і сина і світого духа амінь. Очинаш іжи єс на небесі і на землі…

      Вернувся і пішов до моста.

      Портрет[16]

      Як коли би голуб над його головою білі крила розхилив, як коли би з-поза білих крил синє небо прозирало…

      Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова його хиталася, як галузка від вітру, – раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали – не хотіли нічого держатися.

      – Моці нема ні жодної… загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землев пахне, до землі важить…

      Загасла люлька. Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити. Відхилювалася, як жива, виминала пальці, тікала, як би дрочилася. Розкинула попіл по всій одежі. Вже курила і успокоїлась. Та цибух розігрався – все вимикався з губів.

      Як осінній листок на рвучій воді.

      Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.

      – Вічна пам’ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всім…

      Червоні промені сонця вбігли через вікно, як на ратунок, аби зв’язати всі сили докупи.

      Портрет і фортеп’ян зачервонілися. Глянув на них і цілий заделькотів, як у лихорадці. Фотель скрипів, ледве видержував.

      – Далеко, далеко… Одна-однісінька… Вже не побачу, ой, ні. Коби хоть раз на мінутку… Яка пещена була…

      Старече СКАЧАТЬ