Віртуалка. Ірися Ликович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ как ти відіш сваю дальнєйшую жизнь, как украінская націаналістка с русскім?

      Він майже переможно мовчав, вдивляючись у рятівну смугу автобану. І це ж треба, так, мабуть, довго вигадував якийсь аргумент, котрим би міг виправдати себе і свою поведінку, що таки нічого путнього не знайшов, Вєдмєжонок! Я ж, на відміну від нього, котрий приїхав до Німеччини з молодою дружиною, із котрою і шлюб, власне, узяв через те, бо ж знав, що батьки її готують документи на виїзд; народилася у Франкфурті-на-Майні – місті нічних метеликів, казино, хмарочосів та казкового і дивного денного спокою у безкінечних парках. У гімназії нам не прищеплювали націоналізму. Ми не сміялися із єврейських дітей, гралися з темношкірими та азіатами. І моя любов до України хоч і була щирою, проте не набагато відрізнялася від любові до, скажімо, Нової Зеландії. Різниця була хіба що у тім, що мала я за батька українця та ще й українською мовою завдяки його допомозі та навчанню у суботній вечірній українській школі при церкві володію досконало. Але ж так само я володію німецькою, англійською та французькою. Трохи гірше розмовляю російською, бо її навчилася у дворах між тісними рядами багатоповерхівок. Російська була для нас вуличною мовою, мовою винайнятих напрокат фільмів та блатної музики, котра завжди лунала з автомобілів грузинських та вірменських хлопчаків.

      Як я мала реагувати на його безглузді закиди, Тоні? Плакати? Сльози на нього не діяли. Він зачинявся тоді в собі, і назовні вислизали тільки по-агресивному злі бісики його погляду. Я не плакала. Я також розглядала дорогу автобану. Вона вилискувала дощем, який випав під ранок, саме після того, як я робила невдалу спробу примирення: проститутка і клієнт…

      І коли він уже не хотів моєї присутності у його житті, то що ж я могла зробити? Хіба що відпустити і не набридати дзвінками, листами чи докорами. Хоча спочатку, зізнаюся, я таки намагалася вплинути на нього сльозами та вигаданими хворобами. Не діяло зовсім нічого. Він був занадто хитрим, занадто товстошкірим та непробивним, аби довіритися іншій людині і відкрити для неї себе без страху бути не прийнятим. Був заслабким, аби з’ясувати стосунки і мирно розійтися. Вєдмєжонок, Іґарюша, Іґарьок, Дуся Кулачкова – він утік. Просто. Банально. Без зайвих викрутасів та вибачень. Утік, коли я поїхала в Україну. Боже, це ж треба бути таким підступним! Ще недавно ми купляли наповнені озоном рожеві повітряні кульки. Я потім зв’язала їх докупи і пустила в небо. І вони, тріпочучи гумовими боками, підіймалися у височінь, а потім таки зникли в небокраї. Ми ще чомусь так радісно сміялися, а вже потім, в аеропорту, перед контролем він сказав мені по-змовницьки довірливо:

      – Будь аткрита міру, Діана.

      І поцілував на прощання ніжно, в губи, гаряче обпікаючи себе і мене, він цілував так, ніби востаннє, зім’яв мене в обіймах, як колись, ще на самому початку, натхненно. І в очі подивився глибоко та дуже уважно, зазирнув до них насправді, не так, як завжди, імітуючи щось, граючи, прикидаючись чи хитруючи.

      Я вже сиділа в літаку, люди, проходячи СКАЧАТЬ