Тьма і проліски. Андрій Процайло
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло страница

СКАЧАТЬ заволав до чоловіків, аби чимшвидше підперли колеса камінням, бо в нього не працює ручник.

      Олю виніс з автобуса інстинкт самозбереження. Бо ноги вже були не її, а взяті напрокат у відчаю. Вона зіперлась на автобус – і дихала! Її легені чманіли від насолоди, у голові паморочилось. Дерева запишалися, що нагодували киснем дівчину-бадилинку. Гори смалили люльку.

      – Підуть гриби, – замість лагодити автобуса мовив водій. Був спокійний, шукав запальничку. – За годину Іван на тракторі приповзе і потягне. Я подзвонив, – припалив сигарету, змахнув пошарпаним, як його автобус, мобільним. – Моїй коняці капець. Без капітального ремонту не заведеться. Загнав нещасну. То все через дурну звичку.

      – Яку? – запитала бабця з поросятком, що крутилося в мішку, ніби на пательні.

      – «Завтра».

      Люди зареготали – самі таким грішили. І купками просто-таки на узбіччі почали лагодити «столи». Дядько, що пив пиво, вийняв пляшку «Пшеничної». Був при пошані, вибрав «стіл» із ковбасою, хлібом і часничком.

      До Олі підійшла жінка, від якої пахло сироваткою. Простягнула пляшку з «кока-колою».

      – На, сьорбни, – сказала.

      Дівчина зробила декілька дрібних ковтків і подякувала. Бульбашки залоскотали горло і аж носом випурхнули.

      – Що, відвикла? – запитала жінка.

      – Відвикла.

      – П’ять років сиділа в місті, що, не могла ще дня витримати? Чого в базарний день до села їдеш?

      – Забула.

      – Таке треба пам’ятати, – бовкнула жінка і погнала до гурту з дядьком, що наливав за «щасливу» дорогу. – Бо могло бути гірше.

      Оля понишпорила в сумочці, вийняла серветку, витерла чоло. На неї зиркнув свіжий, мов нова копійка, пластиковий диплом і потягнув у минуле. Дівчина від гамірливого гурту відмовилася, перелізла через рів, постелила собі пакета під старою смерекою, сіла, вперлася підборіддям у долоньки й згадувала. Сонце, яке ледь пробивалося через крислате гілля смереки, мружилось від подиву: воно ще ніколи не бачило, щоб хтось водночас мріяв минулим і проклинав його.

      2

      Дитинство і клаптик юності

      Скільки Оля себе пам’ятала, стільки була пташкою і хотіла вирватися з клітки. Вона уявляла собі, як прилітає пташок-принц і визволяє її з неволі. А коли було геть нестерпно, то малювала у своїй уяві кінець світу: все стогне, плаче, кричить, гине, рушиться, її клітка теж не вічна, на неї падає стеля, тріщить, трощить, і саме в мить розрухи вона виривається крізь деформовані ґратки на волю. І коли все живе страждає, бо амінь настає, – вона блаженствує. Адже вирвалася в небо, на свободу, наперекір кінцю світу. Бог дивується. Задивляється на пташку, яка насолоджується миттю, і забирає її до ковчега. А там… немає батька, слава Богу.

      Тато для Олі змалечку був монстром. Спочатку з мультиків, згодом – з фільмів жахів, а наостанок – реальним. Він завжди був злий і прагнув порядку. Навіщо йому той порядок, коли через нього плаче мама і боїться його Оля, – дівчина не збагнула й дотепер. Батько зранку до вечора працював на пилорамі, звечора до ночі – вдома у столярні, потім трішки спав, а від третіх півнів і до ранку – порався по господарці. Доробляв те, чого не могла чи не встигла напорати мама, і постійно щось бурчав. Мама зі складеними на грудях руками мовчки слухала і кивала, а коли тато зникав за ворітьми – плакала і гладила Олечку по голівці. Приказуючи: «В тебе, донечко, один шанс вирватися з пекла – вчитися. Вступити кудись і там зачепитися за кусень хліба. І нехай маленький, зате вільний. Тоді він буде смачний. Розумієш?» Дівча кивало і тулилося до матері, яка за хвилинку-другу зривалася, бо треба було, окрім худоби і городів, їсти наварити. Різного. Тато здоров’я мав, як бугай, їв багато і хотів смачного. А ще батька всі в селі поважали, бо він, крім того, що був господарем номер один, ще й не пив горілки. Зовсім. Бо, казав, горілка коштує, як рідна мама, забирає розум і не любить сонце зустрічати. А тверезий ранок – запорука сили. Тато ходив до церкви, а молився до сонця… Просив у нього гарного дня – не більше. Сусідка баба Агнія, що з грецької – чиста, непорочна, а з латинської – ягня, священикові доповіла, що Степан Вередун до сонця молиться, а не до Ісуса Христа, то отець їй сказав, що хай вона собі хоч до хмар молиться, а ходить до церкви справно, як Степан, і стільки ж, як він, жертвує на храм. Агнія образилася на священика і почала бунтувати проти нього людей, бо була сестрицею, входила в церковний комітет. Бо як ми отця не врозумимо – Бог нам не простить, – намовляла. Слухи дійшли і до Степана (село не мегаполіс із телевізора), і батько Агнію так висповідав, що вона аж злягла на кілька днів. А коли вичухалася – прийшла просити балачки.

      – З якого це дива? – запитав Степан. Біг до стайні, не мав часу вислуховувати сусідчині балачки.

      – Справді?

      – Агніє, ви прийшли, щоб мене своїми брехнями погодувати?

      – Я СКАЧАТЬ