Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Дороги, які нас вибирають - Юрій Мушкетик страница 27

СКАЧАТЬ виключення. Все скрутилося за три дні, на відділі ніхто й не знав про цю халепу.

      У цілому ж я був сумлінним, дисциплінованим студентом і дуже боявся як партії, так і комсомолу. Отож і спортивну роботу тягнув з усією відповідальністю. У жодному спортивному виді я не мав високих результатів, але тягнув на середняка скрізь, бо ж був звичним до роботи селюком.

      Ось факультетські змагання з шахів. Маємо грати з командою механіко-математичного факультету, де половина першорозрядників і навіть є один кандидат в майстри спорту. Ми домовилися, що наші гірші гравці сядуть за перші дошки, а кращі – за останні: може, таким чином і здобудемо очко-друге. Але ніхто не хоче сідати за першу дошку проти кандидата у майстри. І я вмовляю одногрупника, однокімнатника Петра Сингаївського: ми в кімнаті нещодавно навчили його правильно розставляти фігури на шахівниці. І я обіцяю йому за гру повести в їдальню і нагодувати не лише борщем і вінегретом, але й шніцелем з пляшкою пива і цигарками «Казбек». Зрештою Петро погоджується. А треба було бачити Петра: імпозантна фігура, буйні кучері, а що вже самоповага, аж до пихи; якось, вже значно пізніше, я був у видавництві, й забігає Михайло Стельмах, а він був такий: «пасочка», кожному люб’язно тисне руку: «здраствуйте, здраствуйте», й тут заходить Петро, знічев’я всім подав руку й пішов до сусідньої кімнати, Стельмах до мене: «Хто це такий?».

      Я як капітан команди мусив сісти за другу дошку проти їхнього капітана, першорозрядника. Він досить швидко виграв у мене. А на першій дошці Петро на п’ятому чи шостому ході підпер під бій свого слона, кандидат у майстри задумався: очевидно пастка, візьму, а через три-чотири ходи буде мат. І не бере слона, відступає. А тут Петро дістав коробку «Казбеку», розкриває: «Закурюйте, за дошкою ми – суперники, а так – друзі». «Ні-ні-ні», – бурмоче кандидат у майстри. «Я не курю». А ми бачили, що він курив. І повів він гру страшенно обережно: йому для того, щоб стати майстром, потрібно набирати очки і на групових турнірах. А він боявся, бо хоч і знав, що в нас немає сильних гравців, але ж ми могли привести «варяга» з КПІ чи ще звідкілясь.

      Уже всі закінчували грати, а він все думав. Годинників, які рахують час, не було. А всі дивляться з-за спини, кахикають і посміюються. Врешті кандидат зрозумів з ким має справу, швидко всукав Петрові мат, схопив капелюха і вискочив з кімнати.

      Звичайно, не в усьому ми були легковажні, насамперед ми серйозно вчилися. Не забуваються деякі викладачі старої формації: Агапій Шамрай, Ілля Микитович Кириченко, обидва відомі україністи. Ілля Кириченко – академік, але їм українську мову викладати не дозволяли, перший викладав античну літературу, а другий – латинь у невеликій групі. Він був справжній вчений, словникар. І піднімалися молодші: не дуже молодший Арсен Іщук, довголітній декан факультету, порядний чоловік. Одному моєму знайомому, студенту кравець у селі пошив костюм військового крою, Іщук зазвав його в кабінет і каже: «Скинь, це ж мундир петлюрівського СКАЧАТЬ