Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ душею і втомилася до краю. І тоді вона заводить комісію до Тоболів. Тоболи – чоловік і жінка, маленькі, він з бородою до очей. На вигляд, як би сьогодні сказали, – бомж-бомжем. Влітку пасуть колгоспних овець, їм виплачують пшоном, гречкою. А взимку… Бог його знає, як вони жили-виживали. У хаті – пустка. Зайшли до хати. Прокурор викресав вогню із запальнички. Перелякана Тоболиха тягнеться за спідницею. Прокурор стоїть біля печі, погукує: «Швидше, швидше!». І враз, за його спиною – брязь! – падає заслінка, з печі вистрибнув Тобол, як чорт з ополонки: борода до пояса, чорний від сажі, очі блищать. (В хаті холодно і він ночував у печі.) Прокурор сахнувся, вхопився за кобуру пістолета, не може її розстебнути. А мати до Тобола: «Григорію Івановичу, ви підпишетеся на дві тисячі позики?». У Тоболів зроду не було і двох карбованців. Тобол: «А чого ж…». Йому хоч би на мільйон. Заступник голови райвиконкому на прізвище Стогнут першим зрозумів все і мовчки вийшов з хати. А прокурор надворі розмахував перед матір’ю пістолетом (таки витягнув його з кобури): «Ти в мене ще отримаєш».

      Як я вже сказав, за всю свою пекельну працю мати отримала дванадцять карбованців пенсії.

      Доживала мати віку в селі під Києвом. Бачу її на городі, маленьку, сухеньку, зашмалену сонцем, із сапою в руках. На городній межі – кіт Рижик (усі руді коти в матері були Рижиками, а не руді – Мурзами), під кущем порічок – банка з водою. Цілісінький день із сапою, без роботи жити не могла. І ще одне: ніколи ніякої суєтності, скарг на старість, на болі, нарікань на життя. Навпаки – до останнього джерело оптимізму, впевненості та внутрішнього спокою для рідних і близьких, для всіх, оаза доброти і радості для внуків і правнуків.

      Бачу її – таку роботящу, рідну, дорогу, близьку… і таку безкінечно далеку. Прошуміло життя в боротьбі з його стихіями, здебільшого породженими людьми, облетіли цвіт і листя, й що залишилося від нього? Пам’ять? Думаю і не можу осягнути. Якби вмів, написав би поему про матір. Не вмію. Якби був розумніший, віддав би їй за все ласкою ще за життя. І цього не зробив. Пам’ятайте про це.

      Бо – не вернеш, не вернеш!

      Образки

      Я прокинувся. Розплющив очі. І тієї миті мені відкрилося віконечко у світ. У далекий світ дитинства. І бачу я світлий-світлий день, мати порається біля печі, двері розчинені і я вибігаю на ґанок. Я осліплений білим сяйвом. Це перший сніг в моєму житті. Я кричу і босими ногами біжу по снігу. Мені радісно і весело, я верещу від захвату, мені здається, я лечу. Але вибігає мати і хапає мене на руки. А мені здається, я й далі лечу, я таки й справді лечу в світ від тієї миті.

      …Я сиджу на березі річки Удай (весною вона тече бадьоро, влітку ледь-ледь, тихо) на греблі, колись тут був міст, а тепер у воді стримить тільки декілька чорних паль. Хлопці вже по той бік на лузі. Врешті, я відважуюсь, і бахкаючи руками й ногами по вод, пливу, вилажу на тому березі радий і гордий – переплив. Ширина річки тут не більш як п’ять-сім метрів, але глибоко. СКАЧАТЬ