Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії. Іван Андрусяк

Чтение книги онлайн.

      Хоч правда – вона теж якась дурнувата виходить. Не дивно, що для книжки така правда не дуже годиться. У книжці ж люблять, щоб інтрига була, щоб купу вузлів позав’язувати, проблем нагромадити, перешкод понаставляти, і лише на останніх сторінках раз – і весілля. «Любов до гроба – смертельна хвороба» – таке я колись, іще в класі третьому, вичитав у «Зошиті друзів» Оленки Зайко (кодова назва – особа супроводу О. З.), і мене ледь не знудило, так що я раз і назавжди відмовився собі такого зошита заводити. Бо це ж справжній клондайк банальностей: що тупіше висловишся, то більшою популярністю це користується. Набере, себто, більше лайків «ВКонтактє». Я через це свій акаунт звідти й видалив. Бо напишеш щось цікаве й важливе – і ніхто не звертає уваги. Зате баналюки нарозхват – лайки, перепости:

      Отаке на Оленчиній сторінці знаєте скільки лайків зібрало? Більше сотні! Тьху!..

      Ось минулого літа мені вдалося сфотографувати жовну зелену – рідкісну в наших краях птаху. Виставив фото на своїй сторінці «ВКонтактє». День, другий – жодного лайку. На третій день – перший коментар: «а чо вона зелена? ще не созрєла?». Тоді ще один: «хІ-хІ» – і все…

      Коментар «хІ-хІ» був, до речі, від Оленки Зайко – саме тієї, яку Іванюк обізвав Лєнкою і сказав, що не сприймає її як дівчину. І він тут правий на всі сто! Я й сам так би сказав, якби про це подумав. Тому що до Оленки можу навіть не підійти, а підбігти. І смикнути, буцнути, обняти за плечі, поборюкатися, а то й шпіца дати. Не всерйоз, ясна річ. А так – по-дружньому. Що в ній від дівчини, крім довшого, ніж у мене, волосся? Ну, так, груди є – і, здається, уже чималенькі, – але хіба я на них колись звертав увагу? То ж Оленчині груди, а не дівчини… До них, борюкаючись, можна ненароком торкнутися – і нічого. Як до плеча торкнувся чи до ліктя.