Крижане кохання ГУЛАГу. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ найкмітливіші літератори у двадцятих роках двадцятого століття. Не лізти до влади, не лізти взагалі нікуди. Працювати, приміром, токарем на заводі, а ночами пописувати свої віршики. Вузька авдиторія, але без репресій. Творчість для обраних. Ну й грець із ним. Однак, на превеликий жаль, Олексій у двадцятих був ще замалим, а в тридцятих усіх опозиціонерів-літераторів або вже розстріляли, або навернули до оспівування «сталініани», тому він не був спроможним перейняти їхній досвід ані методом проб і помилок, ані за чиєюсь мудрою порадою і не висовуватися.

      Олексій відчував певну вимученість і награність у тогочасній українській творчості й називав це одним простим, коротким, але змістовним словом – «лубочність». А він шукав щось справжнє. Щось щире в тогочасних живих класиках жанру й не знаходив… Однак уже в самому своєму настирному пошуку справжності він ставав незгодним, латентним опозиціонером. І, навіть не зважаючи на оту прихованість свого протесту й того пошуку, це було небезпечно.

      Однак то для Фрейда потрібно так розкладати на часточки весь свій життєвий шлях. Малесенькі гештальти життя, що набули значення елементів підсвідомості. Нам же з вами вистачить просто того, що по факту Олексій десь усередині був упередженим націоналістом, однак, звісно, приховував це. І саме цей його поклик до «українського фольклору», як би це правильно назвав його батько, наголошуючи тим самим на неважливості й примітивності того всього фольклору, став поштовхом до творчості. Ну і ще мама. Вона потай писала українські вірші… Хоча мама Наталя не дуже ним опікувалась, як і своїм молодшим, однак мала вплив на нього. Бо то ж мама, як ніяк. А в батька, дякувати Богові, руки до нього не доходили. А так би він із нього вибив оці літераторські дурощі.

* * *

      Усе почалося в п’ятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розі вулиць Леніна та Михайла Коцюбинського[10]. Батько його тоді ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному відрядженні. А самому Олексію тоді було всього п’ятнадцять. Нормальний вік, аби на щось спочатку втикати п’ять хвилин, а потім затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усміхнений дядько у вишиванці, що випурхнув із тяжких дерев’яних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля – з усмішкою до вух.

      Олексію в тому трохи лисому дядькові все імпонувало: і та вишиванка (хлопець саме мав напередодні розмову зі своїм сусідом – Рачадою, котрий переконував, що все оте українське заразом із мовою – тільки дозволяють, і варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяє чимдуж), і та нескорена й непохитна усмішка, немов наперекір, а не з причини чогось (бо юнаку було п’ятнадцять і він самий був такий – затятий).

      Олексій того не знав, що то був голова Спілки письменників України – Микола Бажан власною персоною. Той самий, що за рік до того, в сорок дев’ятому, отримав Сталінську премію за «Італійські враження». І тоді, можливо, Олексієва підсвідомість також би хмикнула СКАЧАТЬ