Танці у напівтемряві кімнати. Ярослава Юріївна Яковенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ усе, що хотів. Навіть тим, хто не вірив. Тому відпустив самого себе, своє минуле і час водночас.

      Мені стає цікаво, чи для когось з героїв історій годинникар навмисно час спиняв. Певно, тоді жити без необхідності видиратися сходинками на рівній по-буддистськи поверхні куди спокійніше. Так, ніби залишити лежати непрочитані книги, коли хочеться вдумливо читати одну лише. Просто у когось часу менше, а у когось – більше. І ця думка не пригнічує, а захоплює.

      Годинникар головою хитає і промовляє, що доступні варіанти на будь-який смак. Питання у тому, хто яку ціну заплатити готовий. Здається, йому до душі бути буркотуном, бо це краще, аніж світитися наївним ентузіазмом. Цокає язиком разом зі стрілками, вказує на розташований поруч циферблат і асортимент насправді викликає захват: є щасливі митті з мінімальним ефектом печалі – на здоров’я ніякої шкоди не чинять, щоправда, наступного дня у забутті спочинуть. Найшвидше розбирають часи успіху та тріумфу. Такий собі щастя сурогат. За відгуками, ефект швидкоплинний, а назад товар не приймається. З сильнодіючими моментами варто бути обережними, а то ще виникнуть проблеми з серцем, хоча мало хто цим переймаєься. Давно колись завозили час хапати з неба зірки, але там проблеми з поставками останні кілька віків. Натомість попитом користується час, який дарують іншим. З ним легко потім запалюватися від щасливих чужих новин. Негативний аспект лише один: багато сказаного, мало прожитого. Та життя – мудра річ: завжди знайде спосіб обдарувати яскравими людьми, за які бити і бити поклони – аж до землі. І якщо це не диво, то що тоді?

      Час, подарований тобі кимось, навчить приміряти свої ступні до слідів людей, надихаючих за своєю суттю, а не за статусом, який сьогодні є, а завтра уже немає. Той час, котрий виключно для себе, – дорого обійдеться, раніше у кредит видавали. Якщо не по кишені, то залишається просто йти туди, де любов. Неважливо, скільки шрамів вона залишить. Бо кожен з нас розсипається на дрібні шматочки, а потім збирається, і виходить нова картинка.

      Слухаю майстра і навіть не знаю, яка я картинка, бо увесь час із шматочків складаюся. І у кожного з них своє право на подорож, так уже склалося. І будь-який фрагмент точно знає, коли потрібно сховатися або зникнути, щоб не знайшли, попри старання.

      Майстр помахав мені на прощання, а небо ніжного фіалкового кольору, певно, бачило моє майбутнє. Просто не поспішало говорити і обіймало за плечі: ще не вечір, усе буде.

      Виходила з майстерні як із річки зі швидкою течією: повільно і обережно, ніби пробуючи крок за кроком дно. Посіяний смуток одного разу виросте деревом, яке вистоїть у будь-які хуртовини. Я і є це дерево. Дозволяю собі просто рости, на двох стояти впевнено і любити усе те, що стало моїм світлом, згораючи.

      Немов пацієнт, що щойно вийшов із коми і побачив цей старий світ по-новому, беру себе за руку і веду туди, де можу відчути те, що хочу відчувати, аби тріщини стали просто візерунками. Слухати, а не чекати паузи, щоб миттєво розміняти її своїми п'ятьма копійками. Мандрувати своїми стежками і воскресати СКАЧАТЬ