Леонід Кравчук. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – національно-культурне піднесення могло покликати до життя й національно-політичні мріяння. Для одних це оберталося затяжною і вбивчою в творчому сенсі депресією, хтось змушений був переходити на «цвіркунову ноту» або ж терміново переключатися з неспокійної історії на пафосну сучасність.

      Українська культура тієї доби була під ковпаком партійних органів та «літературознавців» із спецслужб. Сектор літератури був підрозділом ідеологічного відділу ЦК КПУ. Відповідати за ідеологію в УРСР Володимир Щербицький у жовтні 1972 року призначив Валентина Маланчука. До літературних погромів активно залучалися «трудящі». У 1972 році було арештовано літераторів-правозахисників – Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Ірину й Ігоря Калинців та багатьох інших. За художні твори відправляли до таборів. Тоді ж було сфабриковано справу на «Кола Брюньйона українського кіно» Сергія Параджанова, який потрапив до Лук’янівки, а потім до в’язниці під Вінницею. Перед дуже непростим вибором опинився Іван Дзюба, який змушений був публічно пояснювати свою непричетність до «українського буржуазного націоналізму», і це виглядало як каяття. «Судові процеси 1972—1973 років в Україні – то суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», – писав В. Стус у публіцистичному листі 1975 року «Я обвинувачую».

      У цей період Леонід Кравчук працював звичайним рядовим ідеологічного фронту радянської України, хоча його посада завідуючого відділом ЦК насправді була досить важливою та на позір впливовою. Леонід Макарович просто працював, злившись із загальною масою партійних функціонерів. Йому поки що просто щастило: хлопець із бідної сільської родини піднявся зі звичайного лектора-викладача до державного службовця досить високого рангу. «Чи міг я на тій посаді, яку я займав, щось змінити серйозно? – згадує Леонід Макарович у грудні 1991 року, вже ставши Президентом незалежної України. – Відповідаю: ні. Більше того, я задаю питання: чи міг щось змінити Щербицький? Не міг. Система і жорна були настільки відпрацьовані, партійна влада, КДБ, що навіть лідер партії, коли б він тільки зробив спробу щось змінити, був би відразу знищений. Така була система важка. Тому кожен у тій системі повинен був керуватися не тільки тим, чого він хоче, але й балансом можливостей. Є інше питання: чи я на цій посаді зробив щось таке, що зашкодило б комусь персонально? Я відповідаю: ні. Тобто я не мав причетності ні до тортур, ні до репресій, ні до голоду, ні до чого. І тому не маю сорому за те, що було. Бо я знав, що змінити ситуацію тоді б не зміг». Але з приходом нового десятиліття, у середині 1980-х років, коли вже помер Леонід Брежнєв, але ще не померла Система, доля вивела Леоніда Кравчука, який уже встиг прожити півстоліття, на нову життєву орбіту. Малозначимий, хоча й сумлінний партійний функціонер, приречений, здавалося, до пенсії виконувати другорядні ролі, раптово робить кар’єрний стрибок, котрий дуже скоро СКАЧАТЬ