Пробач, Марцело…. Вікторія Андрусів

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ про власне щастя, бо ж переймалася здебільшого чужими бідами… Недарма ж вона за метрикою Соханич! І оті світлини, з яких бабця з дідом дивляться повз… Вони не дають їй спокою усі тридцять років. Це ж – її рідня, її Вотчина. І ці люди, нехай голодні, бідні й обездолені, втративши почуття гідності – то насправді її народ… Вжеж, якби не трафунок, то й вона залишилась би з родиною потойбіч понині. Життя розпорядилося інакше…

      – Алло, Юлішко, ви мене чуєте?

      – Так.

      – Я спробую вам допомогти. Не обіцяю, чуєте? Але спробую…Зателефонуйте за кілька хвилин.

      Перервавши розмову, Марцела набрала номер давньої знайомої – власниці «окупованого» емігрантами гуртожитку, з якою колись записувала інтерв’ю.

      – Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує… Марцела Соханичова. Маю до вас прохання…

      Незабаром Марцела стримано, але вдоволено сповіщала новій знайомій, котрої ніколи у житті не бачила:

      – Я знайшла місце, де вас поселять. Як приїду, подумаємо, що з вами робити далі. Записуйте адресу…

      Глава 3

      СПЛЕТІННЯ ІСТОРІЇ

      Марцела не виходила Іванові з голови. То ж треба… Приїхати самотужки у таку далину, до забитого гірського села, аби знайти поховання не баченої ніколи рідні… Не побоятися страхіть, які приписують Україні там, «за бугром»… Вжеж, не раз доводилося чути: «А це правда, що у вас там ведмеді вулицями ходять?» У таких випадках кепкував, мовляв, ведмеді у нас не ходять, а їздять на «хамерах», бо ж вибоїн багато, а оскільки дороги ще й не освітлюються, доводиться «хамери» інкрустувати камінцями від Сваровскі – вони найкраще відображають зустрічне світло… Чехи здебільшого не розуміли українського «стьобу» і «для годиться» всміхалися крізь зуби…

      Заїхавши у село, Іван звернув у провулочок, наприкінці якого бовванів старий монастир. До монастиря притулилася хата, у якій народився.

      Монастир утримував невеличкий сиротинець, і дітлахи у пошуках ласого шматочка винаймалися по хатах на «господарку». Ледь не у кожній родині існував шмаркатий підопічний, що залюбки отримував за «лавор» налущеної кукурудзи та шмат біленької пухкої булки з «лекварьом».

      Не встиг Іван заглушити двигун попід парканом, як зелені допитливі очиська вже зазирали крізь вікно у розкішний шкіряний салон.

      – Привіт, тезко, як життя-буття? – Іванові був до вподоби цей рудий кирпатий хлопчисько, що ніколи не нарікав на сирітське животіння, а натомість зі знанням справи бомбардував запитаннями.

      – Дядь Вань, а це у вас «хач-бек»? Дядь Вань, а що краще – ручна коробка передач чи автомат? Дядь Вань, а скільки вона максимально витискає на трасі?

      Іван потай підсміювався над дитячою всеобізнаністю – добре бо знав, з якого джерела черпається інформація. Всі куповані ним часописи про новинки автомобільного життя за збігом терміну актуальності перекочовували СКАЧАТЬ