Яса. Том 1. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Симеоне. Посли поїдуть – і втікай. Кудись на лимани або на правий берег.

      Симеон зблід чи то од гніву, чи то од страху.

      – Хочеш позбутися мене, отамане!

      – Шкодую тебе.

      – Не шкодуй: мені Бог показав мою путь.

      – Все одно подумай. Помолися. Порадься з Ним і з собою також.

      – Я вже радився, – і зблиснув очима.

      – Ну, тоді…– Сірко підвівся. – Поводься хоч, як належить царевичу.

      Він розумів, що Симеон втомився від довгого ждання, невизначеності, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотів. Нащо вселяти зайву надію, коли сам не знає, чим усе скінчиться.

      Покликав козаків і вийшов з келії. В обличчя дихнуло свіжістю. І все – ясний день, білі хмари, що насували зі сходу, поодинокі холодні сніжинки ніби висвітлили щось у душі, одділили од чогось в’язкого та клейкого чисту і правдиву думку. Ніколи раніше не крутійствував, не ходив кривими вуличками; либонь, уперше пірнув у колючі нетрі дипломатій та підмов, якими оступали його все життя. Коли б то ці дипломатії принесли користь.

      І враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й він застогнав крізь нерозтулені губи. Таке з ним бувало. Напливе часом – й чорніє день, – та мисль накликала біль, а може, навпаки, може, вони в парі, як воли в одному ярмі, бо інколи таке траплялося і серед ночі. І так йому стало тужно, аж не хотілося жити. Трохи постояв – одпустило. А думки вже плинули старим річищем.

      Не принесуть йому користі дипломатії. Не визнають Симеона ні Ханенко, ні Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на поміч і донці. Але й відступати нікуди. Треба взяти оцим прибіглецем Симеоном, що тільки можна. Принаймні примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послів. Вислухали з увагою.

      Десь далеко, не досяжні окові, закричали дикі гуси, що летіли з-за моря на рідну Україну. Зима огризалась відзимками: всі долини та луки залито водою, на вербах і лозах котики, як довгі заморські сережки, та раптом з неба завихрять білі сніжинки – окидь, й весна та зима зчепляться в мовчазній борні. Студеною і ворожою стане вода, річки покотять свинцеві води через притоплені очерети та верболози, посмутніє на душі од самого погляду на них. Але то тільки на час, пригріє сонце – вода заблищить отепліло, весело затінькають синиці, радісно забулькочуть ручаї, змиваючи в ріки спомини о зимі. На річках і в заріччях галасувала качва.

      Весна. Вона зігріла щось у його душі, з нею починалася якась нова п’ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все-таки наповнена доброю тривогою і надією.

      Верба випустила довгі сережки, зронила їх аж на сірий камінь. То камінь на могилі колишнього кошового Зуба. В маленькому палісадничку біля церкви ще кілька таких каменів – на могилах двох ієромонахів та значних козаків. Мабуть, небавом спочине тут і він, нинішній кошовий Січі. Що ж, товариство не кепське і місце гарне: чутиме, як гомонять на раді козаки, СКАЧАТЬ