Володимир. Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Василь.

      Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, – що сотня легіонерів для кесаря Бориса, який жадав захопити батьківський стіл і відбити в Шишманів усю Болгарію?

      Через це кесар, переїжджаючи ночами від града до града і від села до села, розшукував старих боїлів, кметів і боляр, просив у них помочі, радився, як йому бути?

      Кметі й боляри у розмовах з Борисом охоче підтримували його, але коли доходило до діла й коли кесар просив дати поміч – гроші, а найпаче людей, – назбирали їх сотню, обіцяли ще прислати пізніше.

      Так і наближався кесар до Родопів – з сотнею переодягнутих легіонерів та молодих боляр; він гнівався на проедра Василя, що дав йому не легіон закованих у броню воїнів, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, – допомогти той не може, а думає, либонь, сам про корону кесаря, – він лютував, що не може надіти на голову корону болгарських каганів, а скрадається в Болгарії як злодій.

      Кесар Борис надіявся, що коли промине клісури[31] в Родопах, наблизиться до древньої Преслави, то там його зустрінуть боляри, які оточували його в Золотій палаті преславського палацу, там він збере воїв, піде з ними проти Шишманів.

      Якось уранці, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вівчарських катунах[32] на одному з перевалів, прокинувся на світанні і хотів продовжувати путь, він побачив багатьох болгар – засмаглих від сонця й вітрів, в убогому одязі, із звірячими шкурами на плечах.

      «Либонь, вівчарі», – подумав кесар Борис, позираючи, як ці люди, збившись купками попід кущами, стоять і пильнують за ними.

      – Дружино! – крикнув кесар Борис, накидаючи на плечі чорне корзно й готуючись стрибнути в сідло. – Ми їдемо далі на Преславу…

      Сісти на коня кесар не зміг, ніхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились під кущами, рушили вперед, розгортались півколом.

      – Хто ви? – заволав Борис.

      – Ми – болгари, – відповів бородатий сивий чоловік, біля пояса якого кесар помітив довгий меч.

      – То добре, – сказав кесар Борис, який зрадів, побачивши тут, у горах, так багато болгар. – Тоді слухайте! Я – син покійного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, і також був вашим кесарем… Царство мі[33], – натхненно заволав він, – рідна земле, я повертаюсь до тебе!

      Суворі й замислені були обличчя в людей, що зустріли колишнього кесаря.

      – Ти сказав правду, – промовив бородатий болгарин, – у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав і сина Петра, але онука його Бориса ми не знаємо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес ромеїв.

      – Як смієш ти, раб, так говорити зі мною – кесарем Болгарії?

      Обличчя у бородатого було суворе й безжальне.

      – Не сам я говорю, так говорить уся Болгарія, земля і люди… Геть, гречине!

      Борис вихопив меч.

      – Дружино! – пролунав його сухий, хрипкий СКАЧАТЬ