її не відшукати. Можна вгадати, що йде вона по долині, там низка галявин і щось подібне до гребельки. І знову темний, похмурий ліс, довга вузька долина, над якою на горбі черідка убогих темних хаток та хлівців. А далі пуща, пуща без кінця без краю. І скоїлося в тій пущі лихо страшенне – почав помирати мій батько, хорунжий генеральний Іван Сулима. На той час я був при ньому, батькові здалося, що Полуботок знову надто заніжує мене («кутає в кожуха»), й зажадав, аби мене доправили в його партію. Батько занедужав зненацька, просто на переході, відчув ломоту в усьому тілі й біль у грудях, його поклали на сани, вкрили кожухами й почали мерщій шукати якогось захищеного місця. Знайшли в лісі порожню літню хижу біля смолокурні, натопили глиняну грубку й поклали хорунжого на дощатий поміст. А йому вже боліла й голова, й увесь він пашів жаром. Послали гінців за лікарем – він був тільки один, у Полуботковій команді. Але вночі прокотився буран, замети зводилися, як гори, й куріли по гостряках білою порошею, дві дзиґареві години гінці били кіньми дорогу, борсалися й вернулися знесилені. Послали нових гінців на свіжих конях з цидулою до Полуботка, мною підписаною, а тим часом вітець Симеон Грем’ячевський при допомозі писаря Павла Черняхівського та осавула Куця лікували Судиму. Дали попити потовченого зі здором часнику в розведеній водою горілці, натирали тіло генерального хорунжого воском та живицею, а він кволо постогнував і дихав важко, з хрипом. Я постояв трохи в хижі й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й бачив, що тільки заважаю. Страшно мені було дивитися, як помирає батько, і страх той був то більшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч і не відав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зі мною такий суворий, такий далекий від мене і нещадимий. Щоправда, нещадимим і суворим він був до всіх. Ні, таки відав, проганяв ту думку, а вона з’являлася знову й знову, переслідувала мене скрізь і всюди. Ну що б, здавалося, в тому… Адже знав уже про світ чимало, бодай із книг, навіть у Біблії читав про це, але прогнати те видиво не міг. Мовби й простив, і забув, а воно стриміло, як лісовий кліщ, що впився в тім’я.
* * *
Мати вже тоді почала хворіти, і я приїхав провідати її й просто від її постелі пішов до хліва й побачив, як батько, розпашілий, без шапки, розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумів усе, вибіг з хліва й того ж дня, намагаючись не трапити батькові на очі, виїхав до Києва. Ну що б здавалося… Коли те було! На світі є більші зради та кривди… А я не міг пробачити батькові цю. Іноді починав думати, що, може, це діймає мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво – вже й не видиво, а спомин про нього – вчепилося до мене. І навіть тут я не міг забути ту кривду. Вже й не в докір, а якось так…
Мені хотілося плакати, хотілося завити по-вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв під ялиною. Кажуть, у мене батьків ніс і батькові очі… Тільки вдача не батькова.
Хоч метелиця вщухла, але вітер не вгавав, над хижею гуділи сосни й зрідка голосно погупували по покрівлі збиті вітром шишки. Вся старшина стовпилася
СКАЧАТЬ
