Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      – Ах, я забув, ви теж молодий… Що ж, правду кажуть: хто у двадцять років не є революціонером, той у сорок стане лайдаком. Розумію вас…

      – Але ж і Робесп’єр, і Наполеон теж були молодими. І Костюшко… Де ви бачили, щоб революцію очолювали старі?

      – Це правда, правда, – м’якнув Василевський. – Може, якраз… а може, якраз! Ми ще нічого не знаємо… Ну, ви подумайте, – вже не з обуренням, а з притаєною гордістю заговорив Василевський, – кількадесят бешкетників вдерлися у Бельведер!

      Маркіян вже не слухав, перед його очима постав Мирон Штола: загинув, бо сам боровся; згадалася розповідь Любимського про Пугачова, якого не підтримав кошовий отаман Калнишевський з козаками, а тепер на Україні воює – теж одинокий – Кармелюк…

      – Пане радник, – мовив по хвилі, – а коли б усі, всі підтримали тих, яких ви назвали бешкетниками… Я сам би…

      – Устами дитини глаголить істина! – настрій Василевського щораз бадьорішав. – Та й справді, як каже гірка наша приказка: Rozczwiertowali naszą Polskę na trzy nierówne połowy47, але народ один, лише ото хіба що ділиться на римо- і греко-католиків… І якби сукупно на тиранів…

      Маркіян не підтримав розмови. Те, що недавно його не обходило і не боліло, зачепило тепер за живе: чому один народ, коли два? Так, треба разом на тиранів, але ж два…

      – Два народи, – мовив понуро.

      – Ні-і, – тон мови Василевського став раптом жорсткий, – народ один. Як чехи і словаки, як іллірійці і словени, зі своїми діалектами, етнічними особливостями, але ж один, історично один народ.

      Коли б не «Енеїда», яка жила свіжо в пам’яті, може б, Маркіян і промовчав, але зараз мовчати не міг: він є, співець окремішнього народу, а той народ має свою мову, історію! Сказав з ледь відчутним роздратуванням в голосі:

      – Виходить по-вашому, що ті православні українці на Сході – зовсім інший народ?

      – Зовсім інший, – категорично відрубав Василевський.

      – Ні, пане радник, так не є. Роздерли Польщу сусіди із земель примежних, але ж вона одна. Розшматували й Україну, та вона єдина…

      Василевський глянув на Маркіяна і аж стрепенувся, побачивши на його обличчі, в заціплених губах і вилицях непохитну впертість, і подумав з насторогою: «Русинський Копітар, Караджич, Коллар?»

      Коні звернули вправо на золочівську дорогу, під гору йшли поволі, сповільнився ритм розмови і зміст її змінився теж – начебто обидва мовчки домовилися не зачіпати більше дразливої теми.

      Попереду, праворуч, спиналися під круту гору закожушені густим інеєм терасові сади; від стрижених кущиків унизу аж до високих пірамідальних тополь тильного замкового муру вони піднімалися, мов хвиля могутнього прибою, що застиг раптом, замерз та, натужуючись допасти-таки до підмурів’я замку, тремтить, труситься й порошить інеєвим голкопадом.

      Василевський знав СКАЧАТЬ