Название: Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.
Автор: Роман Іваничук
Издательство: OMIKO
Жанр: Литература 20 века
Серия: Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)
isbn:
isbn:
– О, о! – підхопив Леонід.
– …і коли Марко таки виконав мою волю і я побачив усіх своїх на горбі, тоді сам побіг, порачкував, намагаючись тримати голову якнайнижче над землею, і врятувався, як бачите. Таким був мій стан. Я зовсім не мав і в помислі підбігати до засувок, як це…
– Мені починає здаватися, – знизав плечима Леонід, – що ви навмисне заповзялися позбавити моїх героїв здатності на добрі вчинки. Я розумію, що є людські слабкості, але чому я повинен бабратися в них, нехтуючи великим, на яке здатна, мусить бути здатна людина. Що це за тенденція – занижувати людські можливості…
– Дорогий Леоніде, – Нестор без упину включав то передню, то задню швидкість, мордуючи кермо, – нам усім хочеться звеличити людину, але не за допомогою котурнів, а провівши її через правду до правди. Життя таке багатозначне, ти ж береш тільки одне значення – позитивний результат. А його треба довести. Ну ось зараз, пипоть мені на язик, якби щось… ти не станеш виголошувати сентенцій про жертовність, ти схопиш дружину за руку…
– Облиште! – зойкнула Нілочка.
Вона боїться, подумала Адріана. І я боюся. Ще більше, я ж бачу урвище… І мені без упину, немов перед кінцем, згадується одне і те ж, ніби воно в моєму житті було найважливіше. А то не так, далеко не так… Але чому – може, найяскравіше було? Чи найболючіше?
Я познайомилася з ним випадково у фойє театру і, як він потім мені сказав, увійшла в нього вся… Два роки переслідував мене, виринаючи переді мною, то на вулицях, то в театрі, іноді в тролейбусі – сам або зі своїм синком; мені приємно було його бачити, розмовляти – та й тільки… Але ці зустрічі стали потім звичними, і я стала помічати, що мені чогось бракує, коли довго його не бачу. Я зробилася дразлива, щораз частіше спалахували в нас з чоловіком суперечки… А якогось дня сталося те, що мусило статись. Ми втекли з міста. Втекли далеко, кожен від свого світу, і провели цілий день у лісі, забувши про все. Потім, коли вертались, нам було ще замало радості, ми забігали в під’їзди й доціловувалися, а день закінчувався, і треба було йти додому. Я згадала, що в хаті нема хліба, він теж згадав про те саме, ми увійшли в магазин і, видно, були такі єдині, що продавчиня й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох. Ми зрозуміли, що не треба її розчаровувати, я взяла хліб, і ми стояли мовчки збоку за столиком і довго дивилися на той хліб, який нам ніколи не доведеться разом їсти, і не підводили голів. У магазині спорожніло, продавчиня глянула на нас і зрозуміла. Вона підійшла з ножем, розкраяла буханець, і ми розійшлися не прощаючись – сумні і скривджені… Що ж було тоді справжнім, що? Гарячі поцілунки на траві і в під’їздах чи той хліб, розділений надвоє, який ми споживали потім – кожен у своєму домі?.. Тільки до чого все це тут – над прірвою?
Машина раптом хитнулася. З-під правого переднього колеса знову пошурхотіли камінці.
Нілочка цього тривожного сигналу не почула. На її зап’ясті СКАЧАТЬ