Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява страница 3

СКАЧАТЬ тож я, знай, кидаюся опановувати себе: щосили виструнчуюся, вирівнюю плечі й ледь помітно струшую русявою головою, закидаючи волосся назад. І тварюка, таке враження, зістрибує з моїх плечей, забирається геть.

      Колись я так не вміла. Нервувала, переймалася страшенно треба чи не треба. Чого, питається? Що мені те нервування давало? Одні насмішки?

      Здавала була екзамен в університеті (далося мені те студентство, не забуду його ніяк) з української мови. Я добре знала предмет і любила його, попри паскудне викладання. Одного разу навіть не витримала, рубнула викладачці: «Маріє Василівно, навіщо вам оце все?» Вона не зрозуміла. «Навіщо ви йдете до студентів, якщо їх ненавидите? Як і предмет, який викладаєте? Ви ж тільки-но за двері, як на російську переходите».

      «Геть!» – вказала викладачка на вихід з аудиторії.

      Відтоді я мала одні трійки. Спасибі й за них, бо могло бути гірше: одногрупника, який уже після мене сказав їй щось подібне, тільки ще більш прямолінійно, виключили з універу, точніше, перевели до іншого, в інше місто, причину знайшли, тобто придумали, – чоловіком викладачки був великий «в освіті» начальник.

      Вона не змогла мені пробачити не так прямоти, як правди. Тож, звісно, на екзамені «завалювала» питаннями хвилин двадцять, якщо не більше. А я відбивалася правильними відповідями. Вона не «завалила» мене питаннями, але «завалила» оцінкою. Три – як тепер чую. На цьому моє студентське «правдорубство» скінчилось.

      «Дякую», – враз мовлю подумки до себе. Напевно, дивно, але я це роблю. Віднедавна. Відколи заприсяглася отій банальній важливості не сумніватися в собі. А сталося це всього лише місяць тому, коли мій світ блискавично, мов потужний літак, розвернувся на сто вісімдесят градусів, стрясонув усе всередині й понісся у зовсім протилежному напрямку. Тоді я навчилась розмовляти з собою, аби кожного разу порозумітися і заспокоїтися. І дякувати собі, коли є за що чи навіть як немає. (Ставити собі високу оцінку.)

      Дякую-дякую, люба, за те, що стрималася, не піддалася емоціям, заспокоїлася. У тебе, тобто в мене, все вийде.

      Вона усміхається – перше, що помічаю й видихаю, коли з’являється важна пані. Бо якою ще може бути «Ксенія Анатоліївна»? Подібні звертання давно забулися-загубилися з-поміж мого кола знайомств. Тому почуте ім’я-по-батькові добряче шибонуло нелюбою, ще радянською в усіх сенсах школою та студентським життям: вічно холодним, голодним і принизливим.

      Але ж тут – усе по-іншому, чи не так? А пані – яка ж вона тендітна, доглянута, стильна в цьому світло-жовтому вельветовому блейзері та чорних прикорочених брюках із високою талією! Вона різко відчиняє двері одного з кабінетів, і звідти випурхує, інакше не скажеш, добрий десяток дівчаток на кшталт «блискучої чілки». Мило прощаючись, майже беззвучно схарапуджена «зграйка» покидає фешенебельну залу офіса.

      – Гарно виглядаєте, – каже вона мені, привітавшись.

      Мені?

      Таки мені!

      Чому вона це каже мені, СКАЧАТЬ