переставали носити турнюри. А жінки з Дивинова перестали носити намітки, коли генерали та коноводи Першої світової зрушили сельчан з місця і запроторили в Батайськ. Біженство. Така тактика російської армії: покидати німцям голу й пусту землю. У Батайську, серед степу, біля Дону, наміток вже не носили або й не бачили нигди 14, і дивиновичанки за майже чотири роки, врешті-решт, також перейшли там на хустки. Вокзал у Бересті вже літ із п’ятьдесят, як був побудований, і саме на нього вернулися з біженства дивиновичане в аномально теплому лютому, а може, на початку також незвикло теплого березня 1919 року. Їхали в товарних вагонах, везли з собою, хто розумніший, царські золоті червонці, хто трохи легкодумний – паперові керенки, а хто, як-от Сєргучиха та Панасючка, дітей, які народилися серед кубанського степу, на родючому чорноземі, та й ще в один день – на Благовіщення. Першою на перон Брестського вокзалу зіскочила Домна Сєргуц, її подруга, Марфа Панасюк, подала їй спочатку сповиту її доньку, Маню, а потім і свій рідний скруток – Пелагію, а по тому вибралася з вагона й сама. Після довгої тряської їзди колієм стояти на твердій землі було незвично, здавалося – все ще їдеш, і тебе погойдує… Марфа забрала у Домни свою дочку, молоді жінки огляділися. Велизний15 перон був заповнений людьми. Тут були селяни не тільки з Дивинова, але і з інших сіл Берестейщини. Чоловіки Домни та Марфи побігли ще раніше на привокзальний майдан, наймати коней з возами – доїхати до Дивинова: взагалі-то, всі пожитки двох родин могли б поміститися навіть в один віз, правда, тоді чоловікам прийшлося б іти кіля них, але зараз, серед тлуму, здавалося проблематичним знайти навіть одного хурмана…
Голоси людей, які проходили мимо, які стояли купками, які сміялися та кричали, змішувалися, розпадалися, крутилися в невеличких смерчиках – піднімалися вверх, до Бога, мабуть.
Іди-но… Стій-но… Метушня та остовпіння.
Невеличкий старий Марко, за вуличним прізвищем Три Сокіри, знявши шапку, хрестився на чотири боки світу.
Його старенька сусідка Савєта притискала до грудей луб’яну коробку, також хрестилася, кланялася, не звертаючи увагу ні на що, аж поки внук, хлопчик років десяти, від незвичної обстановки раптом не кинувся кудись бігти.
– А куди тебе холера несе? – перехід від божественного на повсякденне відбувся миттьово. – Стій, куди! – і шмидко16, як молода, кинулася навперейми і перехопила.
– Слава тобі, Ісусе Христе! – старенька знову кланяється, поки її сім’я вигружає з вагона манатки.
Тут нікого не зустрічали: не було кому. Тут всі верталися. Довга дорога була позаду, майже п’ять років вимушеного біженства… І хоча ні Домка, ні Марфа нигди не були раній17 у Бересті – коли вигнали в біженство, то спочатку йшли пішком, а вже потім, здавши владам скотину, що вона спочатку йшла разом з людьми, – в Бобруйську вже посідали в вагони, – хоча нигди
СКАЧАТЬ
