Земля. Кобилянська Ольга
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Земля - Кобилянська Ольга страница 4

СКАЧАТЬ в очі, і відворкнула12 здавленим голосом:

      – Я не хочу віддаватися, мамо!

      Докія усміхнулася гірким перелетним усміхом, помовчала хвилю, а потім уговорювала доньку далі:

      – Ти віддашся, Парасинко; ти знаєш, що лише ти утримуєш мене при житті, що лише ти моя потіха! Ти знаєш, що я від рання до вечора працюю для тебе й що я все лише хотіла твого добра. Я хочу, аби ти була щаслива, і для того хочу віддати тебе. Сих м’ясниць засватає тебе Тодорика, я полагодилася вже із старими. Вони дуже раді, що ти будеш їх невісткою. Тодорикові родичі мають багато землі, і він стане колись багатим господарем!

      – Тодорика, мамо?.. Але я не хочу Тодорики!

      – То кого хочеш?

      – Або я знаю?

      – То чому ж не хочеш Тодорики?

      – В нього такий широкий рот, що може собі сам щось до вуха сказати, а очі в нього лежать так близько… що далі зчіпляються докупи. Та й таки я не хочу його! Оноді він заздрів мене коло товару на полі, підійшов до мене і, станувши стовпом передо мною, взявся попід боки й питав:

      «Умієш борщ варити, Параско?»

      «Я лиш каву варю!» – сказала я, не глянувши на нього.

      «Ади13, ади! – каже. – А вмієш ти мамалиґу замішати? В тебе руки, як патики, такі тонкі та худі!»

      «Коли замішаю її зле, ти її їсти не будеш!»

      «Ай! А хто ж її буде їсти, ти моя панно?»

      «Той, для кого я зварю мамалиґу!»

      «Розумно кажеш! – промовив, а відтак спитав іще: – А вмієш вишити вже парубоцьку сорочку? Весільну, га?.. А вмієш ти хату білити, лад у ній тримати, прати і ткати? А вмієш ти хлопців обіймати й цілувати?»

      «Як не буду знати сього всього, ти мене не навчиш!» – відповіла я йому і відвернулася від дурного.

      «Я тебе навчу», – сказав він, розреготавшися, та й вщипнув мене в руку, що я аж крикнула й закляла. Але він відскочив і відбіг. А відходячи, накликував ще, сміючися: «Парасинко, я навчу тебе всього, чого ти не вмієш! Чуєш? Усього, аби ти знала!..»

      Я не хочу Тодорики, мамо, не хочу його! – закінчила дівчина, зворушена своїм оповіданням, і, не стісняючися, роздула губи люто вперед себе і замовкла.

      По словах доньки змалювалося на лиці матері якесь внутрішнє вдоволення. З поведення Тодорики вона заключила, що він постановив невідмінно засватати її доньку і що вона може лагодити для неї віно.

      – Та що ж там! – сказала спокійним голосом. – Він добрий ґазда, чемний хлопець… Не пияк і не б’ється на танці, як інші! І він має поле!..

      – Так, але зате він із циганського роду! – докинула прямо дівчина.

      – Хто се казав?

      – Хто? Михайло сказав се раз коло церкви…

      Докія зморщила брови.

      – А Михайло що має говорити? Чи він був на хрестинах його діда й баби? Най лише стулить рот, бо хоч він хлопець чемний і робучий, хоча і на його тата не можна сказати нічого, та зате його мамка не з графського роду, та така СКАЧАТЬ



<p>12</p>

Відворкнути – знехотя відповісти.

<p>13</p>

Ади – диви.