Название: Земля
Автор: Кобилянська Ольга
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Зарубежная классика
Серия: Перлини української класики
isbn: 9786171272682
isbn:
– Ти вояк. Я чув уже про те. – Відтак додав: – Гей, що то буде за ревіння восени, що за зойки!
І розсміявся наново, причім його добродушне й незвичайно худе лице ставало симпатичне та притягаюче.
– Воно не може бути інакше, тому мусимо все зносити, як Бог дасть! – відповів Івоніка побожно. – Але постійте й розповіджте, що нового. Як там із вашими бджолами?
– З моїми бджолами? А, добре! Я за них подбав так, що їм ліпше йде, як мені. Коби мені так солодко, як їм. Я вже слабкий, умру незадовго.
– Ей що, бадіко! – вмішався Михайло. – Дні числить Бог, а ми маємо лиш на голові те, аби їх прожити.
– Та й аби працювати… – докінчив Івоніка. – Ми починали нині орати, та й ореться, слава Богу, добре. Може, буде сього року добре літо. Як навесні земля добре ореться, буде добрий рік.
– Отам, на панських ланах, почав уже хтось ще тамтого тижня орати, – докинув Онуфрій, – та, мабуть, не оралося добре, бо, бачу, не докінчили загону.
– Бо земля була ще мертва. Я бачив! – відповів Івоніка. – Доки Бог святий сам землі не улегшить, нема що зачинати. Перед Благовіщенням нема що зачинати. Часу ще доволі; коби лиш тепер погода настала.
– Та так! – притакнув Онуфрій, оглянувся і сів на землі, підібравши під себе ноги. Відтак витягнув з-за ременя тютюн та люльку й закурив.
Івоніка й Михайло скористали з тої хвилі й сіли снідати. Волам підкинули пахуче сіно…
– Кажіть, що нового, бадіко Онуфрію! – спитав весело Михайло, що любив старого балакуна.
– Ай, лихо там знає, що нового! – відповів старий, ніби нетерпливо. – Якби я знав, що ти за дівчатами шпираєш, що вони тобі у голові, то я сказав би тобі, що найжвавіша із них, весела Маріцена, нанесла своєму татові й мамі гризоту у хату. Ну, дістала ж уже вона за те від свого тата добрих гепаків у плечі, але все пропало. А той навіть не хоче признатися до біди. Але се тебе, мабуть, не обходить, га? Ти самий як дівчина, ну, але люди не мовчать, про те й я розказую. Старий пішов до панотця і пожалувався, а панотець сказав:
«Та що, – каже, – се ще не такий великий гріх, але віддай дівчину. Вона ще молода, і як буде порядно з чоловіком жити, то Бог простить їй гріх. Не сватає її ніхто?»
«Та якийсь там сватає!»
«Ну, то добре! Пришли обох до мене, принеси, що треба, – і справа скінчена. Се ще не таке велике нещастя. Буде жити, як Бог приказав, буде все добре».
Правда, що се не таке велике нещастя, – мудрував старий дальше, – але-бо се нечесть! Ну, але вона має поле. Чую, дістане кількадесять пражин поля, грошей зі сотку й телицю. Тому й найшовся борзо жених. Мою Івону не сватає ніхто, хоч понад неї немає чемнішої дівчини в селі. Таке у нас село. Такого не бачив ані у Відні, ані в Італії, ані в самих Яссах. Панотець наш задобрі. Я ними комендерував би інакше, якби я був панотцем.
– Дай спокій панотцеві! – докинув Івоніка. – Йому здається, що його нещастя найбільше.
– Воно СКАЧАТЬ