На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ напосілися на куховара гуртом. Його всі не любили: вже не раз із його вини їжа потрапляла до нас у траншеї з великим запізненням і холодна, бо навіть при легенькому обстрілі він не наважувався близько під’їздити зі своєю кухнею, і нашим хлопцям, що мали підносити бачки, доводилось добиватися далі, ніж солдатам з інших рот. От Бульке, куховар першої роти, був куди кращий хлопець. Правда, гладкий, як хом’як узимку, та коли треба, тягне свої казани аж до самісінької передової.

      Судячи з нашого настрою, без бійки тут не обійшлося б, та нараз з’явився командир роти. Дізнавшись, про що сварка, він тільки сказав:

      – Так, учора ми зазнали великих втрат.

      Тоді він зазирнув у казан:

      – Здається, квасоля непогана.

      Помідор кивнув:

      – Зі смальцем і м’ясом.

      Лейтенант глянув на нас. Він розумів, що в усіх на думці. Взагалі він добре нас розумів, бо сам колись був такий, як ми, а в роту прийшов унтер-офіцером. Він іще раз підняв покришку на казані й понюхав. А йдучи, сказав:

      – Принесіть і мені повну тарілку. А пайки роздати на всіх. Це дозволяється.

      Помідор отетеріло закліпав очима. А Тьяден витанцьовував круг нього:

      – Нічого з тобою не станеться. Ти що, головний інтендант? Ну, насипай, торбохвате, та гляди не скупись!

      – Бий тебе лихо! – просичав Помідор.

      Він мало не луснув з люті, таке не вкладалося йому в голові. Що це робиться у світі! Та щоб показати, ніби йому байдуже, сам роздав кожному ще й по півфунта штучного меду.

      А день сьогодні таки гарний. Навіть пошта прийшла: кожен дістав по кілька листів і газет. Не поспішаючи, ми йдемо за бараки, на луку. Кроп несе під пахвою круглу покришку від діжечки з-під маргарину.

      З правого краю луки поставлено для солдатів постійну вбиральню – чималу, криту дахом споруду. Але нею користуються хіба що новобранці, вони ще не навчилися мати з усього якусь користь. А ми шукаємо чогось ліпшого. То там, то там на луці стоять невеликі, на одну особу, кабінки для тієї ж мети. Це чотирикутні дощані ящики, закриті зусібіч, чистенькі, з чудовим, вигідним сидінням. По боках у них є ручки, тож кабіни можна переносити.

      Ми зсовуємо три кабіни та влаштовуємось якнайзручніше. Звідси ми вийдемо хіба що за дві години.

      Я й досі пам’ятаю, як ми, ще новобранцями, попервах соромилися ходити до загальної вбиральні. Дверей там немає, двадцять людей сидять поруч, наче у вагоні. Усіх можна відразу охопити оком, адже солдат має бути завжди під наглядом.

      Відтоді ми навчилися не тільки змагати свою соромливість, а й багато чого іншого. З часом ми позвикали ще й не до такого.

      Тут, на свіжому повітрі, це діло дає нам щиру насолоду. Не знати чого ми досі соромилися випорожнятися, це ж так само природно, як їсти й пити. Може, не варто було б про це розводитись, якби воно не відігравало такої великої ролі в нашому житті і якби ця природність не була для нас відкриттям, саме для нас, бо іншим це вже здавалося звичайнісінькою справою.

      Для солдата його шлунок і травлення куди важливіші, СКАЧАТЬ