На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу На Західному фронті без змін. Повернення - Эрих Мария Ремарк страница

Название: На Західному фронті без змін. Повернення

Автор: Эрих Мария Ремарк

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Зарубежная классика

Серия:

isbn: 978-617-12-7006-0, 978-617-12-6125-9, 978-617-12-7005-3, 978-617-12-7004-6

isbn:

СКАЧАТЬ ne/>

      УДК 821.112.2

      IM WESTEN NICHTS NEUES © New York University, successor-in-interest to the literary rights of The Estate of the Late Paulette Goddard Remarque, 1929

      DER WEG ZURÜCK © New York University, successor-in-interest to the literary rights of The Estate of the Late Paulette Goddard Remarque, 1931

      © Depositphotos.com / Ryhor, обкладинка, 2019

      © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2019

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2019

      На західному фронті без змін

      Книга ця – ані звинувачення, ані сповідь.

      Це тільки спроба розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто з них і не потрапив під снаряди.

І

      Ми стоїмо за дев’ять кілометрів від передової. Учора нас змінили; тепер наші шлунки напхані квасолею з м’ясом, ми наїдені та вдоволені. Навіть на вечерю можна набрати повний казанок, а ще нам дали подвійну пайку ковбаси й хліба: їж – не хочу. Такого вже давно не бувало; наш куховар із червоною, мов помідор, пикою сам набивається з їжею; кожному, хто тільки проходить поблизу, він махає своїм черпаком і щедро насипає в казанок. Він у розпачі, бо ніяк не може спорожнити свій «кашомет». Тьяден і Мюллер познаходили десь великі миски для прання й набирають їх ущерть, мовляв, на запас. Тьяден робить це з ненажерливості, Мюллер – з обачності. Де дівається те, що з’їдає Тьяден, – для всіх загадка. Він худющий, як суха вобла.

      Але найголовніше, що нам видають також подвійну пайку курива. Кожному по десять сигар, двадцять цигарок і дві плитки жувального тютюну, цілком пристойно. За тютюн я виміняв у Качинського цигарки, тож маю їх тепер сорок штук. Із цим можна якось день перебути.

      А тим часом уся ця розкіш, власне, випадкова. Командування не буває таке щедре. Маємо все це лише завдяки помилці.

      Два тижні тому нас погнали на передову змінити інших. На тій ділянці фронту було досить спокійно, тож на день, коли ми мали повернутися сюди, каптенармус одержав звичайну норму харчів – на повну роту чисельністю сто п’ятдесят солдатів. Але в останній день англійці зненацька сипонули по нашій позиції «скринями» з великих гармат. Вони сипали їх так довго, що ми зазнали великих втрат і з нашої роти вернулося назад тільки вісімдесят душ.

      Приїхали ми вночі й миттю полягали, щоб нарешті як слід виспатися; адже Качинський правду каже: на війні було б не так і кепсько, якби давали хоч трохи більше спати. На передовій ніколи не поспиш, і два тижні тягнуться щоразу страшенно довго.

      Була вже обідня пора, коли перші з нас повилазили з бараків. За півгодини всі позбиралися з казанками біля «кашомета», від якого йшов дух чогось жирного, смачного. Поперед усіх, звісно, найголодніші: малий Альберт Кроп, що з нас усіх мав найяснішу голову й тому, мабуть, тільки недавно став єфрейтором; Мюллер П’ятий, який тягає з собою шкільні підручники та мріє скласти екзамени екстерном – навіть під шквальним вогнем він товче закони фізики; далі – Леєр, бородань, що спить і бачить дівчат з офіцерського борделю; він божиться, що за наказом по армії ці дівчата зобов’язані носити шовкові сорочки, а перед тим, як приймати гостей у чині капітана й вище, неодмінно брати ванну; четвертий – це я, Пауль Боймер. Усім чотирьом по дев’ятнадцять років, усі четверо пішли воювати з одного класу.

      Відразу за нами стоять наші друзі: худющий Тьяден, наш одноліток, слюсар, найбільший ненажера в роті. Сідає до столу тоненький, а підводиться пузатий, немов насмоктана блощиця; Гайє Вестгуз, теж наш одноліток, торфокоп, він може запросто взяти в руку пайкову хлібину й спитати: «Ану здогадайтеся, що в мене в кулаці?» Ще Детерінг, селянин, який думає тільки про свою господу й про дружину; нарешті Станіслав Качинський, душа нашого гурту, розумний, чіпкий, пронозливий чолов’яга сорока років; він має землисте обличчя, блакитні очі, похилі плечі й дивовижний нюх на те, коли почнеться обстріл, де можна наїстися й де переховатися в затишку.

      Наш гурт очолював довгу чергу перед польовою кухнею. Уже нам уривався терпець, бо куховар, ще нічого не знаючи, стояв і чекав.

      Нарешті Качинський гукнув йому:

      – Генріху, відчиняй-но свою корчму! Квасоля вже напевне доварилася.

      Той мляво похитав головою:

      – Спершу нехай усі зберуться.

      – Та ми всі тут! – вишкірився Тьяден.

      Унтер-офіцер іще нічого не розумів.

      – Вам тільки давай! А де ж решта?

      – Сьогодні ти вже їх не нагодуєш. Хто в лазареті, хто в братській могилі.

      Ці слова приголомшили куховара. Він аж стенувся.

      – А я ж наварив на сто п’ятдесят душ!

      Кроп стусонув його під ребра:

      – О, нарешті ми наїмося! Починай-но!

      Раптом СКАЧАТЬ