Книга джунглів. Редьярд Киплинг

Чтение книги онлайн.

      Озираючись, шакал прокрався до печери, де знайшов оленячу лопатку із залишками м’ясця.

      – О, дякую за щедру гостину! – промовив він, задоволено облизуючись. – Які ж чудові ваші вовченятка! А які в них оченятка!.. А втім чого це я? Ніби забув, що вони – малята вожака…

      Табакі чудово знав, що відверто хвалити малят зась, адже це загрожує нещастям, і задоволено спостерігав, як збентежилися їхні батьки. Відтак він хижо промурмотів:

      – Шер-Хан змінив місце ловів. Він повідав мені, що весь наступний місяць полюватиме в цих горах.

      Шер-Хан був тигром, який жив за двадцять миль від печери поблизу річки Вайнганги.

      – Це проти правил! – сердито гиркнув Тато-Вовк. – За Законом Джунглів він не може змінювати місце ловів без попередження. Розлякає нам усю дичину…

      – Мати недарма називала його Кульгавим, – додала Мати-Вовчиця. – Шер-Хан від народження накульгує – тому й полює виключно на домашню худобу. Мешканці поселень на берегах річки злі на нього. Тепер він прийде сюди – а за ним у джунглі навідаються люди. Нам із дітьми доведеться тікати. Велика дяка Шер-Ханові!

      – Повідомити йому про вашу вдячність? – глузливо вишкірився Табакі.

      – Геть звідси! – огризнувся Тато-Вовк. – Мерщій забирайся полювати зі своїм володарем. Через тебе самі прикрощі…

      – Та йду вже, йду… А що це за шум? Чи то не гарчання Шер-Хана в заростях?

      З долини пролунало зле, розчароване буркотіння голодного тигра, який не зумів запопасти здобич.

      – Шер-Хан пришелепуватий, – прислухавшись, вигукнув Тато-Вовк. – Скільки галасу він наробив у заростях! Певне, думає, що наші олені схожі на вгодованих бичків?

      – Тс-с-с! Це інші лови, – зауважила Мати-Вовчиця. – Його дичина – людина.

      Буркотіння перетворилося на глухе гарчання, яке дедалі гучнішало, аж доки стало зрозуміло, що тигр готовий стрибнути… Невдовзі пролунало жахливе виття – наче то був не тигр, а хтось зовсім інший.

      – Що з ним трапилося?

      Тато-Вовк визирнув із печери:

      – Та кажу ж – недоумок! Обсмалив лапи у вогнищі дроворуба…

      – А хто то піднімається схилом? – запитала Мати-Вовчиця, повівши вухом. – Піди-но глянь.

      Листя поблизу печери зашурхотіло, і Тато-Вовк приготувався до стрибка. Він був уже готовий схопити здобич, коли з кущів з’явилося голеньке смагляве хлоп’я, яке ледве зіп’ялося на ноги й трималося за гілочку, що немов для нього й звисала. Малюк зазирнув ув очі звірові й засміявся.

      – Людина! – вигукнув Тато-Вовк. – Людське дитя!

      – Я ще ніколи їх не бачила, – промовила Мати-Вовчиця. – Неси-но його сюди.

      Тато-Вовк так само дбайливо, як і власних вовченят, без жодної подряпинки переніс малюка до печери і обережно поклав під теплий бік Матері-Вовчиці.

      – Яке малесеньке СКАЧАТЬ