Каторжна. Борис Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ лаві, нічого й не каже. Позирнула Горпина на його і відразу вгадала, що дурно[58] він ходив.

      – Петре, – каже, – нічого не дали?

      – Кажуть, що без панів земських не можна… – понуро відказав Петро.

      Мовчать обоє. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина схилилась на прядку і не пряде вже. Глянув на неї Петро, – така вона змучена, зовсім змарніла. Жалко йому стало її. Підійшов до неї, обняв, та й каже:

      – Годі, голубко моя, годі! Не журись…

      Підняла очі Горпина, а в очах сльози.

      – Ми то перетерпимо, – каже, – а дитина як? Яково їй терпіти?

      Та й заплакала Горпина тихо… Згодом озвалася знову:

      – Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.

      То розважити жінку хотів Петро, а тепер чує, як у самого на серці все важче та важче стає. А як сказала вона, що терпіти треба, то й не вдержався:

      – Та доки ж його терпіти? – аж скрикнув. – Уже ж і так, здається, дня не минає, щоб не терпіли!

      – Та вже ж, мабуть, так бог дав! – знову каже Горпина.

      Петро насупився.

      – Та хіба ж ми вже такі грішні, хіба ж немає вже й грішніших од нас, що таке лихо ми терпимо?

      Нічого не сказала Горпина, замовк і Петро похмурений. Мовчить, а думи снуються в голові:

      «Хіба ж то правда? За віщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав, а як сам, то хіба не бере відтіля ж? Торік же вкрав четверть ячменю… Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!»

      Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати.

      «Він у достатках, – Петро думає, – та ще й краде, а я голодний, то що мені робити?»

      И хтойзна-що зробив би він старості, так запалилося. Схопився похмурий з місця, пішов з хати. По двору блукає, а думка не кида:

      «Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!»

      І скільки він не думав, то все одно в голові стоїть: «візьму!»

      «Не чуже ж я візьму, а своє. Коли не дають самі, треба криткома[59] брати».

      І так він потроху до тієї думки звик, що зовсім не лякавсь її. Спершу йому здавалось аж страшно, як він про це думав, а тепер і дарма, – звик. І як звик, і не став цього зовсім боятись, тоді наважився зробити так, як надумав.

      «Піду, дірку в гамазеї продовбаю та й наточу!» – думає Петро.

      Тільки як про це Горпині сказати? Він знав добре, що вона зроду того не схоче, знав, що хоч як її вмовляй, а на це не підмовиш. А що ж його більше робити? Він бачив округи себе лихо, а не міг тому лихові запобігти. Бачив, що й люди не хотіли йому помочі дати. Он староста краде, а йому так не дав! Усюди неправда!.. І тепер йому не здавалося гріхом украсти. А все-таки боявся казати про це Горпині, бо почувався, що й він не по правді робить.

      А Горпина стала помічати, що з Петром робиться недобре щось. Все похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нічого не каже, або: СКАЧАТЬ