Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ти робиш? Чи тобі дання дано? Чи хтось зирнув на тебе поганим оком? Чому ти не продав учора німцеві сю статую? Невже ти сподіваєшся, що знайдеться другий такий дурень та дасть такі скажені гроші? Такого покупця чекають довго. Се нам, як нахідка, а ти її впустив. Коли б оце на мене, те я б…

      – Мамо, ради Господа Бога, ради святого Павла, не продавайте її без мене, поки я…

      – Поки не впустиш багатого покупця?

      – Поки я не зрозумію, чого вона хоче.

      Він блиснув чорними очима і зблід, як мармур, з якого робив свої статуї.

      Мати з жахом глянула на сина, одступила од нього, та почала хрестити і читати тремтячим голосом молитву. Потім бігала щодня до знайомого патера, що приходив і читав поважно: «Vade retro satanas!» і клав пухкі руки на чорну кучеряву голову, що була гаряча, як жерло вулкана. І ніщо не запомагало: ні молитви, ні хрести, ні лікарі. Мати повірила ще більше в силу сатани, і зненавиділа статую, через яку гинув її син, Про те продати її вона боялася, бо син бентежився страшенно, коли стара умовляла його продати статую. Панна Маручія, з якою він мав одружитися, думала своє: «Він мене розлюбив».

      – Він мене розлюбив і хоче зламати своє слово, – казала дівчина, плачучи.

      – Іди, серце, поговори з ним. Може він одумається, – казала мати.

      Маручія увійшла в студію. Артист сидів на стільці, зціпивши руки, і наче молився на статую.

      – Се я… Я, Маручія. Твоя Маручія. Хіба ти не радий, що я прийшла? О, краще вбий, заріж, задави мене зараз, тільки не дивись на мене таким недбалим поглядом. Се мені гірш ножа. Ну, скажи ж любий, коханий, що-небудь! Я знаю, ти мене не любиш, – вона сказала се і прислухувалася, чекала, бажала якнайшвидше почути одповідь: «Я слабую, але люблю тебе щиро», – от що вона сподівалася почути. Він мовчав.

      Вона впилася в його бліде обличчя чорними очима, мов цвяхами, і вони блиснули злим вогнем, червоні губи скривилися, і вона зареготала.

      – Ти мене дуриш. Не вірю, не вірю. Ніякої в тебе хвороби нема. Ти мене розлюбив, обдурив. Мабуть другу закохав? Але кажи, кажи. Що ти – німий? Се ж глум! З тобою говорять, а ти не зводиш очей з цієї проклятої статуї. Дак цілуй її і кохай, коли продав душу сатані, а я навіть за гріх личу з тобою і знатися.

      Маручія ляпнула дверима так, що аж шибки задзвеніли і, мов буря, полетіла додому.

      Артист раптом підвівся зі стільця й заметушився по кімнаті.

      – Що вона сказала? Кохай її. Хіба ж я її не кохаю, як душу? Благаю тебе! – обернувся він до статуї. – Промов до мене хоч одно слово. Я знаю, ти жива. Се ти навмисно мовчиш, щоб мене дратувати.

      Він цілував її мармурові холодні уста, але вони тільки гірко всміхалися і були холодні, холодні.

      – Ти висушила моє серце, отруїла мізок, одібрала силу. Я все, що мав, поклав в тебе. Я бажаю од тебе нагороди. Скажи ж мені, чого ти хочеш ще від мене? Що я повинен робити? Ти незадоволена? – На хвилину йому здавалося, що уста заворушилися, затремтіли, стали теплішими, але ні. – Пам’ятай, що я, я твій творець. Не пишайся! Не гордуй!.. Ти глузуєш з мене? Але що б ти СКАЧАТЬ