Заради майбутнього. Макс Кідрук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ банкноту. Борха, зіжмакавши, сховав купюру до кишені, а тоді кивнув на припаркований неподалік мопед.

      – Я не поспішаю, якщо хочеш, можу підкинути до аеропорту.

      – Дякую, але мушу спершу зібратися, забрати речі з готелю.

      Вони попрощалися, і Борха, з третьої спроби завівши дирчик, поїхав. Злата поклала пляшку до сумки (горлечко по-зрадницьки вистромлювалося назовні), розвернулася і закрокувала до готелю. Пляшку вона купувала для батька, тож, завернувши на вулицю Джона Мейнарда Кейнса, несподівано захотіла йому зателефонувати. Дівчина дістала телефон, набрала номер.

      – Тату, привіт!

      Із динаміка спершу долинуло скрипуче покашлювання, ніби хтось грався іржавою завісою, а потім почулася хрипка відповідь:

      – Привіт.

      Злата була пізньою дитиною. Дуже пізньою. Її матері було сорок п’ять, а батькові щойно виповнилося п’ятдесят сім, коли вона народилася.

      – Як ти? – запитала дівчина.

      – Мені вісімдесят три, все хріново, я скоро помру.

      Попри те що батько її не бачив, Злата закотила очі. Так, йому справді вісімдесят три, а вона досі не звикла до його жовчної іронії та по-юнацьки пласких жартів.

      – Жартую, звісно, – бадьористо крекнув він. – Усе добре. Поїв, посрав, захотів покурити, півгодини шукав, куди поклав цигарки, але зрештою згадав, що років двадцять тому кинув. Як завжди, коротше. Що в тебе?

      – Я вже звільнилася.

      У Барселоні Злата брала участь у конференції з проблем стійкого розвитку, що проходила на базі UPC, Каталонського політехнічного університету.

      – І як пройшло?

      – Гарно.

      – Барселоною гуляла?

      – Ні, па. Багато роботи було.

      – О, тебе що, на цепу тримали?

      – Ні, але я не могла піти. Було дуже цікаво. Ми говорити про те, як зменшити вміст токсичних відходів у зливних водах великих міст, ну і як узагалі побудувати систему водопостачання сучасного міста, щоби вона якнайменше шкодила екосистемі.

      – Начхати на твої екосистеми, – пробурчав старий, – я однаково незабаром відкинуся.

      – Тату!

      – Ну а що, ні? Скільки мені ще цю волину тягнути? До сотні? Боже збав! – Він удавано сердито гмикнув, а тоді, старанно імітуючи улесливість, мовив: – Розкажи краще, що привезеш мені з Іспанії.

      Злата заусміхалася.

      – Я дещо купила.

      – Казала ж, ніби тебе нікуди не випускали, – голос став скрадливо-зацікавленим.

      Дівчина задерла підборіддя і примружилася, підставляючи обличчя сонцю. Батьків баритон уже давно не лився й не жебонів, як раніше, утім він не втратив уміння обгортати її словами, невідь-яким чином підживлюючи й оновлюючи. Незмінно насмішкуватий, хрипкий голос немовби накладав невидимі шви на найдрібніші подряпини, що залишало по собі життя.

      – Попросила знайомого іспанця купити.

      – І що? Він купив?

      – Купив.

      – Глушман СКАЧАТЬ