За спиною. Гаська Шиян

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тобто десь по четвертій, грудну клітку заливають якісь помиї. Таке враження, що прорвало серцевий клапан, а там каналізація. Гноївка наших почуттів. Я намагаюся почати дивитися серіал, але рухливі зображення і гіпнотичний звук мене миттєво заколисують і десь о шостій я відрубуюся з думкою, що добре таки було би поїсти, але відкладу це до завтра.

      Прокидаюся о першій одночасно від спраги і сильного бажання пісяти. В холодильнику натрапляю на банку квашених помідорів від твоєї бабусі й захлано п’ю розсіл. Потім іду в туалет. Повертаюся на кухню і випиваю дві склянки води, дві пігулки аспірину, для профілактики, і шість пігулок білого вугілля. Хоч, може, від того, що я їх мішаю, ліки нейтралізуються. Дивлюся ще раз, котра година, і зауважую, що від тебе три пропущені і одна довжелезна есемеска, стислого змісту «добрався, влаштувався, сумую, люблю». Мене огортає якась несподівана радість, я натискаю reply[4], і пустий рядок блимає мені перед очима курсором, а я не знаю, з чого почати. І чим продовжити. І чим закінчити. Навіть коротко. Хоч би три слова. А я їх не знаю. Не маю звідки взяти. Чи може це «якого, блять, хуя?!». Радість і гнів змішуються у моєму тілі, як два вибухові реактиви. Здається, ротом зараз повалить кривава піна, суміш розпачу, ніжності, одинокості – я ж без тебе навіть не маю бажання вийти провітритися. Але чи має право на існування те, що на відстані? Чи трактують його однаково отримувач і відправник? Чи той момент, який раптово пройняв когось по один бік, ще буде актуальним, коли його відгомін досягне боку іншого? Бо ось тут, зараз я так відчуваю, а за хвилину, дивлячись на зорі з балкона і накинувши куртку на голе тіло, – уже ні. А що вже говорити про там і потім. І, що найгірше, щойно я натисну send[5] – означатиме очікування відповіді. Як тільки колись могли покладатися на терміни і точність доставки поштовими голубами? Але чи з усіма сучасними комунікаційними технологіями, у цих телефонних розмовах і відеочатах, сповнених незграбності, невлучності і невчасності, ми чуємо голос одне одного таким, як він є? Чи пишеш ти повідомлення, бо хочеться, чи з якогось невидимого примусу? Бо всі пишуть. Бо це те, що повинно бути. Ця вічна Пенелопа-тотем. Яка віками не рушить з місця. Лиш тче і розпускає. Тче і розпускає. Я б, мабуть, мала почати шукати собі якесь хенд-мейд хобі. Типу валяти з шерсті, варити мило. Чи плести сіті.

      3.

      Шалене відчуття голоду подолало сон незвично рано, як на мене – десь перед дев’ятою. Почуваючись значно жвавішою і бадьорішою, ніж учора, я вирішую, що все ж заслуговую на ще один вихідний. Чомусь виникла недоречна паралель про законні дні, які належаться після поховання. В існуючому контексті, мабуть, краще бути забобонною, аніж цинічною. Чи, може, цинічною таки краще? Зрештою, чорний гумор завжди супроводжував найстрашніші моменти. Зараз же, якщо чесно, не дуже то і страшно. Так уже влаштована людська психіка, що навіть якщо їстимеш біфштекс у дорогому столичному ресторані і раптом побачиш на вулиці танки, то таки намагатимешся доїсти, СКАЧАТЬ