Країна імли. Артур Конан Дойл

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Богом, що працює без збоїв і видає бездоганний результат. Покажіть мені машинне відділення, й я визначу розміри машини. Але при цьому він – природжений шарлатан! Ви ж пам’ятаєте, що якось я уже кинув йому це в обличчя. Природжений шахрай, котрий уміє вправно жонглювати за допомогою певних драматичних вивертів. Зараз усе нівроку, ось чому наш приятель Челленджер вважає, що знову зможе привернути до себе увагу суспільства. Чи не думаєте ж ви, що він серйозно вірить у всю цю ахінею щодо змін в ефірі та загрозу, що нависла над родом людським? Що може бути дурнішим за весь цей ідіотизм?

      Він сидів, як стара біла ворона, каркав і аж трясся від глузливого реготу. Я спаленів, коли почув, якими словами він характеризує Челленджера. Адже непристойно так казати про людину, котрій ми були зобов’язані своєю славою. Я хотів уже гнівно дати йому відкоша, але мене випередив лорд Джон.

      – У вас уже якось трапилася сутичка з Челленджером, – сказав він різко, – і через десять секунд ви лежали на обох лопатках. Вважаю, професоре Саммерлі, що він дужчий за вас і що вам найкраще було б поступитися перед ним і не задиратися.

      – Крім цього, – додав я, – він нам усім був вірним товаришем. Хоч би якими були його недоліки, професор відвертий, прямий чоловік і ніколи не став би патякати про своїх супутників щось лихе за їхніми спинами.

      – Добре сказано, мій хлопчику! – закинув лорд Джон Рокстон. Потім він привітно всміхнувся і поплескав по плечу професора Саммерлі. – Ось що, Herr Professor, не будемо сваритися, адже ми занадто багато пережили разом! Але Челленджера не чіпайте, бо цей молодик і я небайдужі до стариганя.

      Однак Саммерлі ще не був готовий миритися. Його обличчя було зимним, як лід, і він не переставав диміти своєю люлькою.

      – Щодо вас, лорде Рокстон, – каркнув він, – то вашій думці в наукових питаннях я надаю точно такого ж значення, скільки ви надавали б моїй думці, наприклад, щодо нової мисливської рушниці. У мене є своя думка, прошу пана, і я вмію її обстоювати. Невже через те, що я одного разу помилився, маю на віру приймати все, чим цей чоловік бажає нас гостити, хоча б це була повна нісенітниця, і не маю права на власну думку? Чи не потрібен нам такий собі науковий Папа, чиї непогрішні просторікування мали б сприйматися ex cathedra[2] бідною та смиренною паствою? Заявляю, панове, що й сам маю голову на плечах і що вважав би себе снобом і рабською душею, якби не ворушив власними мізками. Якщо вам приємно, то зробіть милість, вірте в лінії Фраунгофера і в те, що вони тануть в ефірі, і на всю решту дивовиж, але не вимагайте, щоб люди, старші та досвідченіші за вас, шаленіли разом із вами. Хіба не ясно, як свічка, що якби ефір змінився, як він вирішив, то це згубно відбилося б на здоров’ї людей та позначилося також і на нас самих? – професор засміявся, галасливо тріумфуючи з приводу власних аргументів. – Атож, панове, в такому випадку ми б не сиділи тут у вагоні потяга, мирно обмірковуючи наукові питання, а помічали б явні ознаки отруєння. Але скажіть, будь ласка, в чому ви вбачаєте ознаки цієї «отрути», цього «космічного розкладання»? Чекаю на відповідь, панове! Скажіть! Ні, попрошу вас не ухилятися, СКАЧАТЬ