Країна імли. Артур Конан Дойл

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в усьому світі, крім тебе, любий, – сказала жінка та поклала руку на його бичачу потилицю.

      Ми троє відійшли до вікна й, обімлівши від подиву, взялися споглядати картину, яка постала перед нами.

      Насунулася імла, і мертвий світ лежав у пітьмі. Але на південному обрії простягалася вогняна, багряна, досить довга смуга, яка, то гаснучи, то спалахуючи, починала променіти найяскравішими барвами і знову тьмяніла.

      – Льюїс палає! – вигукнув я.

      – Ні, це Брайтон, – заперечив Челленджер, підійшовши до нас. – Ось бачите, хвиляста лінія гір височіє перед урвищем: отже, пожежа триває за пагорбами та простягнулася, ймовірно, на багато миль. Мабуть, усе місто у вогні.

      На різних напрямках спалахували червоні вогні, а багаття на рейках колії продовжувало пашіти, та це були лише цятки, що світяться, порівняно з гігантською загравою над пагорбами. Яку б про це замітку можна було написати до газети! Чи було колись стільки багатого матеріалу у журналіста і при цьому так мало можливостей ним скористатися? Найбільш приголомшливе видовище – і нікого, хто б йому дивувався!

      Раптом на мене нахлинуло натхнення репортера. Якщо люди науки до останньої миті залишалися на своїх постах, то й я вирішив не вдарити перед ними обличчям у багнюку і зробити те, що було в моїх скромних силах. Ніколи, певна річ, моїй статті не доведеться знайти читача, але довгу ніч треба ж якось згаяти: я, у будь-якому разі, не міг склепити повік. Ось чому зараз переді мною лежить нотатник, сторінки якого були всуціль списані тієї ночі й який я тримав на колінах у химерному світлі лише однієї електричної жарівки. Якби мав поетичний дар, то написане мною було б на рівні цього виняткового явища. У такому ж вигляді ці сторінки слугуватимуть для ознайомлення сучасників із моїми страшними переживаннями та почуттями тієї трагічної ночі.

      Розділ 4. Щоденник умираючого

      Якими дивними здаються мені ці слова на титульному аркуші мого нотатника! Але ще дивніше те, що їх написав я, Едвард Мелоун, котрий тільки якихось дванадцять годин тому вийшов зі свого помешкання в Стритемі, ще не передчуваючи, які дивовижні події принесе із собою цей день. Я ще раз перебираю в пам’яті події, мою бесіду з МакАрдлом, першого тривожного листа Челленджера в «Таймс», божевільну поїздку залізницею, приємний сніданок, катастрофу, і ось уже дійшло тепер до того, що ми єдині залишилися живими на спорожнілій планеті. Наша доля така невідворотна, що ці рядки, які пишу за професійною звичкою й яких ніколи вже не прочитають людські очі, здаються мені сповіддю покійника. Я стою перед входом у те царство тіней, куди вже увійшли всі, хто перебував за межами нашого притулку.

      Лише тепер усвідомлюю, наскільки мудро та правильно зважив Челленджер, коли казав, що справжня трагедія – це пережити все, все прекрасне, добре та шляхетне. Але ця небезпека нам не загрожує. Уже другий балон із киснем закінчується. Ми можемо вирахувати з точністю майже до хвилини, який жалюгідний клаптик життя СКАЧАТЬ