Країна імли. Артур Конан Дойл
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Країна імли - Артур Конан Дойл страница

СКАЧАТЬ колись буду в змозі розповісти набагато більше про дивовижну пригоду, що затьмарює собою все, що досі відбувалося в людській історії. Ця подія вже незвичайна сама по собі, але те, що ми четверо на той час опинилися разом і могли спостерігати за нею, було цілком природно та логічно. Насамперед спробую, за можливості ясно та стисло, викласти всі обставини, що передували цій пригоді, хоча чудово знаю, що читачеві було б найприємніше почути від мене якнайдокладніший звіт. Зацікавлення суспільства цією подією, як ми знаємо, не охололо й досі.

      Отже, в п’ятницю двадцять сьомого серпня (цей день навіки закарбується у всесвітній історії), я вирушив до редакції мого часопису, щоб попросити у пана МакАрдла, завідувача відділу новин, триденну відпустку. Старий добрий шотландець лише похитав головою, почухав у задумі пухнасті залишки рудуватого чуба й одягнув у такі слова своє негативне ставлення до мого прохання:

      – Знаєте, пане Мелоун, ми мали для вас небавом виняткове завдання, таке, скажу не криючись, що лише ви можете виконати як належить.

      – Дуже прикро, – засмутився я, хоча й спробував приховати, як міг, своє природне розчарування. – Звісно, якщо я вам потрібен, то й сперечатися даремно. Втім, маю потребу відлучитися у дуже терміновій справі, а тому, якщо все ж є якась можливість обійтися без мене…

      – Не бачу такої можливості!

      Мені нічого не залишалося, як погодитися з цією прикрістю. Зрештою, я мав би знати, що журналіст ніколи не може розпоряджатися ні собою, ні своїм часом.

      – У такому разі викину це з голови, – безтурботно заявив я, наскільки це було можливо в такому гуморі. – Яке ж завдання маєте намір мені загадати?

      – Бажаю, щоб ви взяли інтерв’ю у цього дідька з Розерфілду.

      – Ви ж не маєте на увазі професора Челленджера? – вигукнув я.

      – Саме його, кого ж іще? Минулого тижня він ухопив за комір і підтяжки молодого Алека Сімпсона з «Кур’єра» і волочив його за собою цілу милю проїжджою дорогою. Ви ж читали про це, вочевидь, у поліційній хроніці? Наші молоді репортери вважали б за краще, мабуть, брати інтерв’ю в алігатора, який утік із зоопарку. Ви єдиний, хто здатен на таке, адже ви давній приятель цього крокодила.

      – Ах, – зітхнув я з полегшенням, – це дуже спрощує справу! Саме для цього я і просив у вас відпустки, щоб відвідати професора Челленджера. Наближається річниця тієї надзвичайної пригоди, яку ми пережили вчотирьох, і він запросив нас усіх відсвяткувати цей день.

      – Чудово! – зрадів МакАрдл, потираючи руки та поблискуючи крізь скельця окулярів очима, що радісно засяяли. – Отже, ви зможете вивідати у нього достобіса цікавих речей. Якби це не Челленджер, я б дивився на все, як на пустопорожні теревені, але цей чоловік уже якось мав рацію у подібному випадку, і хтозна, чим скінчиться справа цього разу.

      – Що ж може він мені повідомити? – поцікавився я. – Щось трапилося?

      – А хіба ви не читали його листа про «наукові можливості» в сьогоднішній «Таймс»?

      – Ні, не читав.

      МакАрдл пірнув під стіл і підняв із підлоги газету.

      – Прочитайте це вголос, будь ласка, – сказав він і вказав на конкретне місце, – бо вже й не знаю, чи все я правильно второпав, тому із задоволенням послухаю ще раз.

      Ось що я прочитав:

      – «Наукові можливості

      Сер! Із тихою радістю, до якої, однак, долучилися деякі не такі вже втішні почуття, я прочитав напрочуд самовдоволеного та надзвичайно безглуздого листа Джеймса Вілсона Мак-Фейла, надрукованого у вашому часописі, який просторікує про розмиті фраунгоферові лінії в спектрах планет і нерухомих зірок. Цей джентльмен вважає це явище цілком несуттєвим, хоча кожен, хто має більше клепок у голові, надав би йому особливого значення, позаяк воно врешті-решт може відбитися на добробуті всіх живих істот. Я не можу, певна річ, розраховувати, що наукові терміни будуть зрозумілі тим нетямам, котрі звикли черпати свої знання в щоденних газетах, тому намагатимусь пристосуватися до їхнього низького розумового рівня та пояснити стан речей наочним прикладом, який, сподіваюся, виявиться доступним для розуміння ваших читачів».

      – Неможливий чоловік! – вигукнув МакАрдл. – Щойно народжений голуб і той би, здається, наїжачився від його брутальності, і навіть мирні збори квакерів могли б нею обуритися. Тепер я розумію, чому Лондон став для нього нестерпним. А це прикро, пане Мелоун, бо довбешка у нього справді варить. Що ж, послухаємо тепер це порівняння.

      Я продовжив:

      – «Припустімо, що жменька зв’язаних один із одним корків повільно мчить хвилями Атлантичного океану. День у день корки повільно пливуть уперед у незмінних обставинах. Якби корки були наділені розумом, який їм відповідає, вони, ймовірно, були б упевнені, що цей стан речей вічний і незмінний. Ми ж, наділені значно більшою кмітливістю, СКАЧАТЬ