Чигиринський сотник. Леонід Кононович

Чтение книги онлайн.

      – Боже правий! – каже. – Бариле, се ти?!

      – А то ж який дідько! – відказує йому той невесело. – То впустиш нарешті?

      Тут і челядь наспіла із похіднями[7] та оружжям та й розвела стулки тяженної брами. Дивляться, заїжджає на обійстя козак, гладкий, мов діжа, у кучматій шапці й догори вовною вивернутому кожусі – ну ординець, та й годі. За ним ще купа січовиків на конях, усі з пістолями та шаблями при боці.

      – Здоров, батьку! – каже той запорожець, ізлізши з коня.

      – Здоров, козаче! – каже йому Чурай.

      Та й обнялися і поцілувалися тричі.

      – Не думав я й не гадав, – каже старий, – свого джуру ще коли-небудь побачити! Та й здоровецький же ти вигнався!

      – Чимало води в Дніпрі втекло, як ми з тобою за порогами козакували. – каже Барило. – А се мої хлопці.

      Глянув Чурай та й бачить, що немає поміж ними й одного, що не ранений був би, – либонь, у добрячій сутичці побували.

      – Гаразд, – каже, – ходім до господи… нема чого на морозі балакати!

      Та й подалися до хати. Як почали запорожці скидати кожухи у сінях та чоботи од снігу оббивати, то раптом заквилило щось, як немовля.

      – А се що за дивина? – питається Чурай.

      – А то, – сумно каже Барило, – тобі гостинець, батьку.

      Та й узяв згорток, що один із запорожців тримав, і край одкинув.

      Глянув Чурай, аж відтіля дивиться на нього дитинча. Лобате мов тур, очі темні, й бровенята насупило.

      – Хто се? – не втямив Чурай.

      – Онук се твій, – каже запорожець. – Михасем зовуть.

      – А Петро ж де?

      Понурився Барило ще дужче.

      – Довго казати, а ще довше слухати. Нема його живого.

      Чурай і на лиці перемінився.

      – Ну, заходьте. – каже урешті. Й до наймички: – Горпино, а ке лиш сюди!

      – А що? – питається вона.

      – Візьми дитину і глянь, що там їй треба. А дівкам загадай, щоб хутчій на стіл подавали! – І до Барила: – Хрещений він?

      – Хтозна, – каже той.

      От зайшли вони до світлиці. Барило шапку зняв, перехрестився до образів як годиться, а тоді кинув її об землю та й заплакав.

      Здивувався Чурай, бо не ті люде були запорожці, щоб марно за чим побиватися. Та й козака знав ще ізмалку, і був той мов кремінь, – хоч ножем ріж, а він тільки реготатиметься.

      – Гей, сину, – каже, – та що за лихо тобі скоїлося, що ти отсе сльози ручаями розливаєш?!

      А Барило й показав на козаків, що стояли коло порога.

      – Ото, – каже, – батьку, все, що від нашого куріня лишилося!

      – Як це?!

      – Сорок день уже тому, як побив нас Потоцький біля Кумейок, що насилу третя часть війська вціліла. А коли замкнулися ми в Боровиці, то голота, щоб од смерти одкупитися, видала йому Павлюгу-гетьмана і всіх значних козаків…

      Чурай сумно покивав.

СКАЧАТЬ