Стара холера. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Марко і всі їхні діти – старші й навіть молодші, коли зрозуміли, що тут він насправді ніхто, п’яте колесо до воза, немовби нікому не потрібний. Та чим більше його зневажали й упосліджували, так що він зробився загальним поштурхачем і служкою навіть для наймолодших Ярининих і Маркових дітей, тим більше тулився до них, по крихті випрошував хоч маленький проблиск їхньої уваги, того, що було якось і чимось схоже на любов. Меншим за себе підтирав носи, як міг – доглядав, старшим старався помогти в чомусь, мов той песик заглядав у вічі. І вирощував зернятко надії, що знайшов якось чи то надворі під порогом, чи в душі, в якомусь найпотаємнішому її закапелку: прийде час, і він вирветься на волю з цього пекла, бо десь же є світ, в якому він буде людиною, а не поштурхачем. Не була віддушиною й школа, коли пішов до неї й сяк-так вчився, бо там уже чужі діти теж сміялися з нього й штурхали на перервах, а то й давали щиглі або запускали в голову пижа з паперу прямо на уроках, підставляли ноги, коли вчителька викликала до дошки. Не вмів у відповідь здобути якесь гостре слово чи дати здачі. Винувато всміхався, і та усмішка й скупа сльоза, що часом викочувалася з ока, викликали до нього ще більше зневаги й жалю, схожого на черству шкоринку, що часом кидають бездомному псові.

      Коли підріс, щось таки змінилося у ставленні до нього, та він того вже не здатен був помітити, бо над ним, наче в равлика, виріс невидимий панцир.

      Той панцир звався відчуженістю, втім, Адам не знав такого слова.

      Він мріяв, що після сьомого класу піде вчитися в якесь училище чи ремісничу школу, може, на тракториста чи навіть майстра, але раптом зрозумів, що боїться тих залізяк. І ще одне збагнув з жахом: у тому училищі над ним також будуть сміятися і всім він буде чужим. Відкриття вкрило тіло холодним потом.

      А потім сталося те, що мало статися. Він саме сьомий клас і закінчив, п’ятнадцятий рік навесні пішов йому…

      Увалився тоді ввечері до хати дядьо Марко, вже п’яненький, сів за стіл і до Адама, що бочкував, аби швидше з хати вибратися:

      – Стій! Назад, вилупку!

      – Дєдьку, я надвір хочу, – Адам жалібно.

      – Ни бійся, ни всцися, – реготнув Марко. – Я для тебе роботу напитав. Якраз для тебе, бо ж на гинчу тобі кебети ни хватить. Ну, глєнь сюди…

      Адам, що стояв перед дядьком, од якого йшов густий самогонний дух, боявся підвести очі. Одне було радісно: якщо дядько Марко про роботу каже, то не чіплятиметься й не битиме, як звичайно.

      І дядько Марко сказав:

      – У колхозі якраз пастух тре’ . Завтра й пуйдеш. Я вже договорився. Крутитимеш коровам хвости. Разом з дідом Семенком. Там, у коровнику, й кімнатка є, то там і житимеш. Сам житимеш. Як пан. Ни то, що тут… Бо ж Тарас, холєра б його взяла, ще й невістку скоро приведе, приспічило йому, бач… Де нам усім тут подітися? Чо ж ни дєкуєш, вилупку?

      – Дєкую, – тихо сказав Адам.

      – То-то. Доста нашого хліба наївся…

      Наступного дня і почалося пастуше Адамове СКАЧАТЬ