Записки Кирпатого Мефістофеля. Володимир Винниченко

Чтение книги онлайн.

      – Дядю Яша, ще, ще трошки!

      Але я спускаю його на землю й, держачи за руку, сідаю за стіл.

      – Ну, як справи, малий?

      – Та нічогенько. А в одного хлопчика сьогодні знайшли табак у кишені. Второкласник. Його виженуть. Глупо за такий пустяк ісключать хлопчину. Правда, дядю Яша?

      Я боюсь, що на моїм лиці занадто виразно помітно моє почування і, усміхаючись, кажу:

      – А звичайно, звичайно. Чорт зна що таке!

      – Ей, дядю, ти знов смієшся! Я не хочу. Я з тобою серйозно, а ти… Коли я буду в другому класі, я теж куритиму!

      – А тепер не куриш?

      – Тепер ще рано, – поважно говорить він.

      Так, він викапана мати. Ті ж самі голубувато-сірі очі, тільки не такі сухі та жорсткі, те ж саме пукате, як бік чайника, чоло, гостре підборіддя, біляве, невитке волосся. Ніс неправильний. І сьогодні мені здається, що в ньому є щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та ніжність охоплюють мене.

      Я кашляю, закурюю й кажу Соні:

      – Ти дуже сердишся?

      – За віщо? – байдуже кидає вона, тримаючи руку на крані самовара. Потім закручує його й підсуває мені склянку міцного чаю, такого, який я люблю.

      – Ну, за віщо… Але, бачиш, нема гірше, як грати в своїй кумпанії. Все дають один одному одігратися. Та так тягнеться доти, поки всі не втомляться…

      Андрійко тягне руку, хоче піти. Я обіймаю його й садовлю на своїх колінах. Він задоволений і зараз же починає нишпорити по моїх кишенях.

      – Андрійку, тобі час спати… – каже Соня.

      – Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще дев’ятої години немає.

      Знайомий біль і жаль до себе вколюють мене.

      – Так, правда, іди, хлопче, спати, йди…

      А отже, є якась підла насолода в цьому болю!

      Соня, здається, розуміє мене, бо насмішкувато усміхається й підходить до нас.

      – Ти повинен бути вже в ліжку о дев’ятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся… Іди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.

      Андрійко помалу злазить з моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискую її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.

      Соня сідає проти мене, становить лікті на стіл і, з’єднавши кінці пальців, говорить:

      – Мені, Якове, треба побалакати з тобою.

      Коли за дверима їдальні зникає маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попільничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стільця.

      – Слухаю з охотою.

      – Я прохала би серйозніше вислухати.

      – Серйозніше від мене може бути хіба тільки ідейний вегетаріанець.

      Соня деякий час мовчить, немов би занята своїми пальцями. Ніс у неї не Андрійків – правильний, суховатий, з рожевими, рухливими ніздрями. У Сосницького теж не Андрійків – м’ясистий, важкий; СКАЧАТЬ