Черлене вино. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      «Нап’ємося сьогодні, а завтра – як Бог дасть!»

      «Нап’ємося! – змахнув рукою Арсен. Він підійшов до хатини малярів, затарабанив у шибку: – Майстре Симеоне і ти, челяднику мізерний, ану виходьте – жаки багачами стали!»

      Вони чорно пили в корчмі й співали, а коли у спудеїв не залишилося ні гроша, сказав – навіть напідпитку поважний – майстер Симеон Владика:

      «Змарнуєтеся тут, хлопці. Ми по святах вертаємося до Львова, ходіть з нами. Скоморошити будете, то гоноровий хліб – не жебрацький».

      …З малярами прощалися на краківському передмісті Львова. Роздобули в новгородських купців, які стояли тут постоєм, гуслі, труби, дуди й подалися, минаючи Львів, на Рогатин. Перший заробіток мали в королівського ленника – рогатинського пана Івана Преслужича. Боже мій, та це ж напевно той самий – нинішній господар замку в Олеську! А Орися… скільки років минуло… Може, слухала, може, чула… Ой Арсене, Арсене, скомороший ватажку, на кого ти задивився нині!

      А чи раз задивлявся? Були й шляхтянки, і меркаторські служниці, і блудниці… Але ця… Відчув, як увійшла в нього незнайома Орися, мов непрошений гість до господи, і стала несподівано бажаним гостем, котрого він ждав давно, нудьгуючи в переситі й бруді за світлою чистотою. Знав: є десь вона на світі, та не зустрілася йому ні разу.

      І втратив?

      – Братіє… – Арсен повів відсутнім поглядом по товаришах. – Ввечері будьте біля Покрови, я прийду…

      Здивувалися скоморохи, що ватажок полишає їх самих, коли вони мають у руках цілий дукат; Арсен відвернув голову, минаючи жебрацьку юрбу, він відчув, як чіпляється його спини погляд отамана. Чого йому треба? Арсен ще раз згадав своє жебрацтво, і йому стало страшно від думки, що сам колись простягав руку; він оглянувся крадькома, чи не дивляться за ним побратими і, звиваючись поміж людьми, квапився до боярського стану.

      «Не вступлюся звідси, поки не вийде. Ще раз мушу уздріти…»

      Стояв у дворі і грав на гуслях. Його не проганяли дворові, бо скоморохам дозволялося у ці дні грати в Луцьку. Перехожі пани й підпанки кидали дрібні монети на струни.

      Арсен грав, і у дверях будинку нарешті стала-таки дівчина в шальоновій хустині.

      Стояла, нерішуча, на порозі, захоплено дивилася на гусляра, радісно яскріли її очі. Дивна туга огорнула була її, коли покинула базар, хотіла повернутися і ще раз глянути на чорновусого ватажка скоморохів, та не посміла, а його погляд біг за нею, розсотувався чорною стрічкою, і якби вернулась і пішла по ній… то втекла б, втекла від того, що чекає її у батьківському домі, і хай діється тоді Божа воля… Зі скоморохом? А може, то її лицар? Не можна, не можна… Уперше в житті солодка млість і жадання сповили спекотою її тіло: вернутися, утекти, утекти… Безвольна й сумна лежала, втопивши обличчя у подушку, і ввижалися їй бліді, порожні очі нелюба, й обпікав її карий погляд красеня. І враз почула гомін струн…

      Одну тільки мить стояла Орися на порозі, рвонулась з місця, підбігла.

      – Чого ти тут?..

      Арсен СКАЧАТЬ