Місто. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що сильний струс. Він нині стався. Мирон ще не знав, що саме принесе йому той струс, але нещадний звук металу в небі підказав йому, що тепер він може без труду пострибати вгору по щаблях, якщо повірить, що і в ньому живе така ж рвійна й безоглядна сила, або ж упаде на дно, коли не увірує, а звідти вже не буде вороття.

      – Силою, – відповів нарешті на Страусове питання.

      – Але ж є і зла сила.

      – Кожна сила доцільна.

      – Якщо так, то й війна доцільна…

      – А певне! – вигукнув Мирон і стих, злякавшись своїх слів. – Ну, я не стверджую категорично, вона ж і мені загрожує… Але кожна війна – це випробування сил і утвердження сильнішого. Закон природи… «Я крокую через тисячі трупів, тому що повинен. У мене нема ні совісті, ні жалю, як у природи…»

      – Фрідріх Ніцше, «Так мовив Заратустра», – промовив Роман.

      – Я просив би сьогодні не цитувати Ніцше! – Страус підніс до підборіддя тремтячий кулак.

      – Так, Ніцше, – Мирон не звернув уваги на зауваження Страуса. – Він проповідував культ сили, правда? Ой, Богдане… Не примушуй себе бути у всьому гуманним. Ніби не знаєш, що влади всяк хоче, тільки не кожному вона дається. Співак примушує любити себе і сміятися або ридати і страждати – він ввергає тебе в залежність, рабство і стає, порівняно з тобою, надлюдиною. Письменник пише твір для того, щоб підкорити читача, і коли він добрий письменник, то й підкоряє. Кожен хоче бути сильним. Жінка долає красою. Ми ж добре пам’ятаємо…

      – Замовкни! – перебив його Роман.

      – Більше не буду, – театрально вдарився в груди Мирон. – Хоча чому б і не згадати її нині, адже й зустрілись ми тут для того, щоб згадати… Не хочеш – не треба. Я хотів лише підтвердити: кожен когось підкоряє…

      Зарицький згадав три чинники, які визначили його життя. Перед очима постали образ Жінки, краса якої не зблякла і в труні, постать Письменника – зсутуленого, старого, з темними трагічними очима, творчість якого назавжди підкорила його страшною правдою, і збережена в пам’яті моторошна тінь загайпільського селянина, котрого повісили мадярські карателі за Першої світової війни…

      – Ти маєш рацію, Мироне, – мовив. – Тільки один скоряє красою, інший – мистецтвом, а ще хтось – зашморгом… Це різні речі. А тому я не хотів би, щоб ми нині згадували Ніцше.

      – Саме й пора, – промовив Роман і пильно глянув на Страуса. – Поки прийдуть розпорядження, нам варто з’ясувати, що ж, власне, сталося сьогодні і звідки воно взялося.

      – Краще розпишемо пульку, – змахнув рукою Мирон. – Усе з’ясується й без нас, і то досить швидко. «Як не заб’є тебе гостра куля, то копитом, замість кулі, вб’є кобила», – доспівав пісеньку і взяв з підвіконня колоду карт.

      – А я піду виймати верші з-під кашиці! – схопився з-за столу Василько, знудьгувавшись від розмов старших.

      Тоді схопилася й Василина. Вона оббігла стіл, пригорнула хлопчика до себе, затуляючи його білу голівку шальоновою хусткою СКАЧАТЬ