Название: Повернення Казанови. Царство снів
Автор: Артур Шніцлер
Издательство: Фолио
Жанр: Зарубежная классика
Серия: Істини
isbn: 978-966-03-8101-8
isbn:
«Навіщо це? – спершу запитував себе Казанова, але потім втягнувся у гру. – Непогано лягає карта, – думав він. – Ось скоро тисячу матиму, а там, диви, і дві виграю. Маркіз заплатить свій борг! Цілком незле було б повернутися до Венеції з невеличким маєтком у кишені. А до Венеції навіщо повертатися? Знову розбагатів – знову й помолодів! Багатство – це все. А тоді я знову зможу їх купувати… Кого? Я не хочу іншої… Ось стоїть вона гола біля вікна… можна й не сумніватися… чекає у передчутті, що я прийду… Стоїть при вікні, щоб звести мене з розуму. Ось я вже там…»
А тим часом він з незворушним виразом обличчя продовжував роздавати карти, не лише маркізові, але й Оліво та братам Рікарді, підсовуючи іноді золотий, їм не належний. Вони не заперечували. Враз у нічній тиші почулися звуки, ніби стукіт кінських копит. «Лоренці…» – подумав Казанова. Відбився луною від садового муру й поступово розтанув, змовкли і звуки, і відлуння. Але тепер щастя відвернулося від Казанови. Маркіз робив високі ставки, щоразу піднімаючи їх ще вище, і ближче до півночі Казанова виявився таким бідним, як був до гри, навіть біднішим, бо програв і ті кілька золотих, з якими прибув. Він відсунув від себе карти, підвівся, усміхаючись, з-за столу.
– Дякую за гру, панове!
Оліво простер до нього руки.
– Мій друже, граймо далі. Сто п’ятдесят дукатів – чи ви забули?.. Ні, не сто п’ятдесят! Усе, що я маю… усе, чим я є… усе… усе! – він ледве белькотів, бо весь вечір пив келих за келихом.
Казанова урвав його награно величним жестом.
– Жінок і везіння не приневолиш, – мовив він, кланяючись абатові.
Той вдоволено кивнув і заплескав у долоні.
– Що ж, до завтра, високоповажаний шевальє, – озвався маркіз. – Завтра ми разом з вами обберемо до нитки лейтенанта Лоренці.
Брати Рікарді наполягали на продовженні гри. Маркіз, пожвавившись, почав роздавати карти. Брати поставили золоті, які їм дав виграти Казанова. За дві хвилини маркіз відіграв у стариганів гроші й рішуче відмовився грати з ними далі, бо готівки брати більше не мали. Старі заломили руки. Старший розплакався, мов дитя. Молодший цілував його в обидві щоки, заспокоюючи. Маркіз поцікавився, чи вже повернулася його карета. Абат підтвердив: він чув, як вона під’їхала півгодини тому. Маркіз запропонував абатові й братам Рікарді підвезти їх додому. Усі вийшли з будинку.
Коли гості поїхали, Оліво взяв Казанову за руку й зі сльозами в голосі знову запевнив його, що геть усе в цьому домі належить йому, Казанові, і він може всім тут розпоряджатися, як йому заманеться. Вони пройшли під вікном Марколіни. Воно не лише було зачинене, але й затягнуте жалюзі, а зсередини заслонене ґардинами. «Були часи, подумав Казанова, – коли такі перепони не ставали на заваді або нічого не означали…» Вони увійшли до будинку. СКАЧАТЬ