Львів. Пані. Панянки (збірка). Уляна Дудок

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – А листи? Теж тут зберігаються? – користаю з паузи, щоб запитати нарешті про те, заради чого їхала до Львова.

      – Які саме листи?

      – Про які ви вчора говорили телефоном…

      Марія Себастьянівна затискає вуста. Її погляд ураз робиться холодним і навіть зверхнім, як мені здається.

      – Усе листування Соломії зберігається в архіві Інституту літератури в Києві… Ну хіба ще кілька листів маємо в меморіальному музеї Крушельницької…

      Мені здається, я чую неймовірний гуркіт, який стрясає Львівську консерваторію до самісіньких підвалин. То, безумовно, мої розбиті мрії.

* * *

      – Пішли, пригощу тебе мохіто, – Любомир відчув мій гнітючий настрій.

      – Мохіто?

      – Так, безалкогольним мохіто. Ламаю стереотипи щодо львів’ян, які п’ють винятково каву, – сміється, але очі сумні.

      Любомир співчуває мені. Трохи легше – це правда. Можливо, з усього того, що протягом чотирьох годин записувала на диктофон у кабінеті пані Величко, теж вийде непоганий матеріал. На сенсацію не потягне, звісно, але іншої ради нема. Напишу про унікальне бельканто Соломії, яке, на бажання, може почути кожен – хвала іноземним компаніям звукозапису, котрі увіковічнили голос української співачки. Нині деякі з цих записів виклали в інтернет, хоча ті, що ми слухали сьогодні, ще не встигли оприлюднити.

      – Панно Ляуфер?

      Сухенька літня жіночка заступила нам вихід з архіву. Ми з Любомиром переглядаємось. Здається, вона навмисне чатувала тут, біля виходу, аби перестріти нас.

      – То я з вами учора розмовляла по телефону…

      – Пані Уляна?

      – Так, то я вам розказувала про невідомі листи до Крушельницької пароха Лісницького, рідного брата мого дідуся…

      Помічаю, як тремтять тонкі музичні пальці цієї старенької – мабуть, вона дуже хвилюється. Дістає тонку, майже прозору хустинку і протирає чоло від невидимих краплинок поту. Це радше звичка, ніж необхідність.

      – Розумієте, – провадить далі пані Уляна, – парох заповів усе те листування мені. Заповідав розпорядитися ним на власний розсуд. За совєтів я не могла, ясна річ, навіть рухати спадщину релігійного діяча, яка зберігалася, на жаль, у неналежних умовах. Але зараз інші часи. Листи Крушельницької і копії відповідей пароха Лісницького принесла сюди, до архіву, бо ж тут відповідні температура й вологість. Правда, не вводила їх до реєстру. Вони тут нелегально, бо не мають аж такої суспільної вартості… Це, скорше, особисте…

      Серце ледь не вискакує з грудей. Це ж воно! Адже це і є та унікальна знахідка, заради якої варто було все покинути і приїхати сюди.

      – Власне, не маю родини… Не дав Бог діточок, тож якщо мене не стане… – провадить старенька далі і витирає хусточкою обличчя. Цього разу має застосунок для неї – дві крихітні сльозинки скочуються зморшкуватим личком пані Уляни. Проте вона швидко опановує себе. – СКАЧАТЬ