Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      – Вір у себе та й у Бога трошки, поговорюють старі люди.

      – Страшно не мати навіть своєї казки, Василю…

      «…Марно, марно, марно…» – стукотіли колеса на стиках.

      Несподівано повернулася до села Оленка дякова, а з нею її брат Антін Кривда. Різні чутки ходили про Оленку. Спершу казали, що втопилася з сорому, бо Семен Юзюк чомусь її покинув після церковних заповідей і почав жити на віру з Ганкою Сторожучкою. Потім від дяка Пантели дізналися про зовсім інше. Хай ніхто там не придумує дурниць, Оленка брата у Львові має – такого, що книжки розумні пише, і тесть у нього не хто-небудь, а сам професор. Вірили й не вірили. Та ось вони прийшли. Але Оленка з дитиною! Чиє?

      Якраз тоді при літній неділі п’єсу ставили в Гаврилишиній стодолі. Люди потім кілька днів про це лише й розмовляли – диво-дивенне! В Оленки дитина на руках, а Семен ту дитину вхопив та й таки при людях: «Моє, моє!» А Кривда під час антракту про себе розповідав: три роки за Польщі жив у Хімчині, до Загайпілля приходив, але ніхто, крім Опришка, про це не знав.

      Віра сиділа поруч з Василем. Як тільки вийшов Кривда на сцену, Василь зблід, прошептав:

      – Я його знаю!

      Де він познайомився з Оленчиним братом, Віра тоді так і не довідалася. Василя покликав до себе Іван.

      У понеділок надвечір вона сама прийшла до Ковбанюкового обійстя. Василь порався у дворі біля воза – кивнула йому пальцем з-поза тину. Порозглядався, чи не бачить батько – бо ж будній день, робота! – і, витерши зашмаровані долоні об штани, вислизнув за ворота. Віра пішла попереду вниз до потоку. За яблунями – їх тут уже не міг побачити старий Ковбанюк – Василь зупинився і сказав, зам’явшись:

      – Ти побудь трохи сама, поспацеруй, а я… лиш воза складу. Тато знов будуть гримати на всіх. І так мені вже перепало за те, що ходив з Опришком злагоду могоричити.

      – А ти поцілуй тата в руку і скажи, що надалі будеш чемний і слухняний, – фиркнула Віра. – Завжди: «Тато казали, тато сварились…» Я, дівчина, і то…

      Василь почервонів і мовчки пішов услід за Вірою. Над потоком порівнявся з нею і почав повагом:

      – З самим Кривдою мав балачку вчора…

      – А ти чому мене залишив тоді саму ввечері?

      Василь винувато глянув на дівчину.

      – Я зовсім не хотів з ними йти… Але Кривда – та й пам’ять у нього, дай Боже, – подає мені руку й посміхається: «Попався, пташку? Іди, йди тепер з нами, примирю тебе з Опришком і братом». І ми всі пішли до Пантели. Празник справляв старий з утіхи. Діти, каже, повернулися.

      – А коли ж ти познайомився з Кривдою? І чому «попався, пташку»?

      Василь збентежився.

      – Та це… багато говорити, а мало слухати. Ще з Хімчина знаю його… Був один раз, за Польщі, такий трафунок… Я тоді проти комуністів з дурної голови… Ну, а Кривда керував ними. То ми й здибалися якось там…

      – Ого! – Віра звела дугасті брови і чи то здивовано, чи то скептично зміряла поглядом зніяковілого СКАЧАТЬ