Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ коли вони удвох вікна били комуністам. «Наша героїчна дає драла, ми будемо ще воювати за справжню Україну». Василь відмахнувся од нього, але крапля злоби впала і зашипіла на незастиглій ще образі… І тепер курилася десь там, глибоко в серці, їдким димком.

      Вже на порозі обернувся Іван і, прискуливши очі, сказав з притиском:

      – Бачу твій настрій, парубче. Тільки гляди… Зустрінемось – звіт даси мені. За добро, а чи за зло.

      – Йди, йди, – визвірився Василь і з кулаками підступив до старшого брата. – З чужими ти прийшов і йдеш з чужими. Не було тобі тут рідні: ні в хаті, ні серед людей.

      Позеленів Іван. Помутніло в очах від оскаженіння, він міг би тепер убити Василя. Але серед хати стояв батько, звісивши голову, і мати – з закляклими в розпуці руками, мов живий пам’ятник одвічному материнському стражданню.

      Пішов. А коли проходив через Дідицьке, зупинився. На порозі Пантелової хати стояла та, яку кохав. На призьбі повзала дитина, плакала, але мати не звертала на неї уваги, дивилася на Івана.

      – Куди ви?…

      Він підійшов до тину, переступив перелаз і, не думаючи про те, що може побачити Семен, обняв її по-парубоцьки однією рукою, поцілував у щоку.

      – Щасти тобі тут, Оленко…

      – Хай вам Бог помагає, Іване. За все добро… За мене.

      На тракті догнала Івана Ганна Сторожучка. Хустина сповзла з голови на шию, злом іскрились очі, дихнула йому в обличчя пекучим докором:

      – Так легко все, так просто, як дитині цяцьку показати… Куди ідеш, голово сільради, начальнику? За себе боїшся? А ми як? Погрались діточки в свободу і досить їм? Пити разом, а розплачуватися окремо, Іване?

      – Ой, Ганко, Ганко… Скільки такого цвіту, як ти, змарнується. Прости, Ганнусько… Перед тобою, як перед народом, благаю прощення.

      Він нагнувся до її рук і заквапився по тракту, щоб не дивитися більше на горе, на тугу, що застигла сірим силуетом при битій дорозі.

      Шинкарук повертався зі Львова. Йому пощастило доїхати до Станіслава товарним поїздом – це, мабуть, був останній, посланий для евакуації військових частин, – далі до Коломиї довелося йти пішки.

      Не відчував ні втоми, ні голоду. Все, що не стосувалося його неймовірного горя, було далеким, чужим, ворожим.

      Віри немає, донечки!

      Люди ходять, працюють у полі, діти граються в поросі, хтось хихоче в сутінках за тином, навіть пісня, мов заперечення смерті, стрепенеться то тут, то там над стривоженою землею. Мирно стоїть крислатий дуб, розпростерши чепірнате гілля над хрестом край дороги, сонце досушує стомлене колосся, а воно хилиться й покірно жде серпа; вечори скроплюють росами прив’ялі трави, споліскують короткі грозові дощі смагу з землі; люди відчиняють двері й приймають подорожнього на ніч.

      І все це живе поза його горем, байдуже до нього; світ існує, як і колись, не знає і знати не хоче, що він утратив дочку!

      Дратували Шинкарука безжурні обличчя, ображали розмови про щось зовсім далеке від війни і смерті, святотатством СКАЧАТЬ