Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Дід Панас задумався, пригадував.

      – Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жінку за сусіднім столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на її вродливому обличчі. Потім вийняв з бесаг пляшку. – Я їду від сестри, а вона мені цієї слив’янки на дорогу.

      – То повіз би додому.

      – Не маю нікого, одні стіни…

      Розливав у чарки і – по скатерті.

      – Якби отак вернулась, то скликав би все село і напоїв би до безпам’яті.

      – Пийте, куме.

      – Дай Боже…

      Дід Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скільки дітей у Марка. Аж четверо, дякувати Богу.

      – А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…

      Жінка всміхнулася, а Панас думав, що це до нього, і тому через стіл поклонився. Вона здивовано знизала плечима і щось прошепотіла до свого сусіда.

      Панас говорив чи, може, тільки думав:

      – Я лиш одне їй наказував: учися та й учися. У школі її завше хвалили. А книжки такі мудрі читала, що я з них нічого не розумів.

      Наливав чарку за чаркою і пив. Не чув навіть, коли Марко розплатився й пішов до поїзда.

      «А якби отак це була Оленка? Попросив би-м її за стіл та й спитав, чи пам’ятає свого тата. Або ні. За всі гроші, що тут має, купив би їй хустину».

      Вже не пив, а тільки дивився на молоду жінку й уявляв, що це його донечка.

      Отже, подарував би їй хустину. Та що – хустина! Вона, напевно, і не носить хусток. Бо ж у місті виросла. Але він нічого більше не міг би сьогодні їй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалі в ларку. От візьме та й купить. Складе гарненько, підійде до столика і скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то візьміть собі». Та й усе.

      Починав вірити, що буде так: вона дуже здивується, потім схопиться з-за столу й скрикне:

      «Таточку!»

      Тоді він забере її додому. Скличе все село і справить таке свято, якого ще ніхто не бачив.

      А молода жінка дивилася на нього. Дідові Панасові здавалося, що навіть дуже пильно дивиться, ніби впізнає. Що таке? В очах почало прояснюватися від хмелю, й Панас побачив на її обличчі прикмети своєї дочки: так само посередині волосся проділ, ямочка на бороді… Хотів схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смів, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.

      Хитаючись, бо від слив’янки шуміло в голові, вийшов у вестибюль. Підійшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиїсь клунки. Але за столом нікого не було. Цього не ждав Панас. Це ніби хтось останню дошку витягнув з-під нього на хисткому мості, ніби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замість нього.

      Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тільки в грудях гуляла порожнеча після останньої ілюзії.

      У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього. Хіба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.